Головна Духовне Не я б’ю – верба б’є, за тиждень – Великдень

Не я б’ю – верба б’є, за тиждень – Великдень

2915

Все ближче і ближче кінець Великого посту. Віддавна особливу радість приносили шоста неділя і останній перед Великоднем тиждень, який має кілька народних назв: Чистий, Жилавий, Білий, Вербний, Цвітний (Квітний) тиждень, Лазарева субота тощо.

З нетерпінням чекали останньої неділі посту діти, «бо то їхнє свято». Напередодні, тобто в суботу, майже всі сільські підлітки йшли на узлісся, щоб удосталь заготовити вербових гілочок і принести їх до церкви. У неділю біля храму відбувалася посвята червоної верби.

Згідно з християнським вченням у цей час Спаситель Христос в’їжджав до Єру­салиму на ослику, і миряни устеляли перед ним дорогу пальмовим листям. Оскільки в Україні пальми не ростуть, то їх замінили вербовими гілками. Як ми зна­ємо, це де­ре­во здавен вельми шано­ва­не серед на­шого народу, тому що воно перше сповіщає про прихід весни.

Відтак на Вербну неділю в усіх церквах відбувається урочистий обряд посвя­чен­ня ритуальних галузочок. Після богос­лужін­ня, на яке сходились усі мешканці села, «бо гріх не піти до церкви, як святять вер­бу», – батюшка скроплю­вав гілочки свяченою водою.

Першими намагалися взяти гілочки діти, адже кому діста­не­ться найбільша, «той буде найщасливішим». При цьому годилося відщипнути пухнастого котика і проковтнути, «щоб горло не боліло і не наростали в ньому гулі».

Зібравшись неподалік церкви, підлітки поцьопували одне одно­го зеленим віттям верби, приказуючи: «Не я б’ю – верба б’є, недалечко красне яєчко, за тиждень – Великдень! Не вмирай, не вмирай – Великодня дожидай!». Подібну обрядодію вчиняли між собою хлопці й дівчата: «Шутка б’є – не я б’ю, віднині за тиждень буде в нас Великдень – червоне яєчко!».

Було зазвичай, коли матері по черзі «били» свяченими га­лузками своїх дітей, бажаючи їм: «Не я б’ю – верба б’є: будь ве­ли­кий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля!».

Люди повертались з відправи, втикали більші галузки біля дороги чи на городі, «щоб освячене дерево пустило глибоке ко­ріння». Від того, очевидно, українські села завжди потопали у вербах, їх приживляли обіч битих шляхів, ставків.

З верби виготовляли різноманітні речі госпо­дар­ського приз­начення – кошики, хлібнички, дитячі столики, пристрої для вуд­ження риби (верші), сушниці, плетені кріселка та інше. Крім доріг та обійсть, вербу висаджували в полі біля криниць, щоб вода завжди була чистою і холодною, на піщаних пагорбах та яровищах, аби зупинити ерозію ґрунтів і піскові буревії, поруч річок, щоб зміцнити береги від обвалів та замулення.

Вербна неділя була своєрідним днем масового висаджування цього дерева. Посвячені галузки затикали також у хліві та стайні, «щоб нечиста не правувала, а шутка захищала хату, хлів, двір од грому й пожежі». Решту ж клали за образи на покуті. Вважалося, що це дерево вельми помічне від багатьох недуг і має неабияку магічну силу.

Виганяючи вперше корів на пасовисько, їх обов’язково бла­гословляли свяченою вербою, «щоб нечиста не чіплялася до тва­рин і не губила череди».

Прибережена на покуті вербова галузка оберігала оселю від блискавок. Якщо надходила грозова хмара, її клали на поріг або ж підпалювали шматочок деревини, вважаючи, що це допоможе «зупинити град і одвернути пожежу».

Очевидно, що й обряд «биття» також мав магічну силу, за до­помогою чого намагалися передати дітям найшляхетніші ба­жання – великого зросту, міцного здоров’я і щедрого багатства. Але при цьому нагадували: «Верба красна (святили тільки цей вид – Прим.) б’є напрасно, верба біла б’є за діло».

Після Вербної неділі нерідко верталося похолодання. Про це нагадують й іменні прислів’я: «Прийде тиждень Вербовий – бери віз дубовий. Дме Вербич – кожух тербіч. Прийшов Вербич, два кожухи тербіч. Прийшла Вербниця – назад зима вернеться».

Підготував Віктор ГРИЦЮК.