Головна Життя Олек­сандр Королюк – повернувся з війни з трьо­ма медалями

Олек­сандр Королюк – повернувся з війни з трьо­ма медалями

322
0

Мій батько Королюк Олек­сандр Григорович отримав зас­лужену бойову нагороду – ор­ден Слави ІІІ ступеня – майже через 68 літ. Відзнаку вручили 12 грудня 2012 року в Пульмів­ській середній школі, де тато пропрацював із перервами без малого сорок літ.

Він повернувся з війни з трьо­ма медалями – «За победу над Германией», «За победу над Японией» і «XXX лет РККА». Якось у дитинстві я його запитав: «А інших нагород ти не мав?». Батько спокійно від­повів: «Так». Його представ­ляли до якоїсь нагороди, але…

На початку лютого 2013 року моєму синові скинули адресу сайта, створеного Міністерст­вом оборони Російської Феде­рації, на якому можна знайти тих, хто був нагороджений ор­денами і медалями у Другій сві­товій війні. Подякуємо їм: бо зав­дяки сайту нам вдалося вс­тановити, що батько був наго­род­жений орденом Слави ІІІ сту­пеня – першою відзнакою най­вищої солдатської нагороди. Бо кавалери трьох ступенів при­­рівнювалися до Героя Ра­­дян­ського Союзу! Проте, на від­міну від них, ні пільг таких, ні по­­честей не мали…

«Вшистко єдно, малий, война…»

Війна для мого батька роз­по­чалася насправді, як і для ба­гатьох жителів Західної Ук­раїни, що входила до складу то­дішньої Польщі, – 1 вересня 1939 року. Того дня батько повіз дрова, як він сам сказав, су­хостій, на про­даж у містечко Вло­­дава. Поляк за дрова зап­латив більше, як завжди, – три злотих – і сказав: «Вшистко єдно, малий, война». По­тім іще раз почув, що розпо­чалася війна, коли переїжджав через Західний Буг. Однак, що таке війна, дитина (мав чотирнад­цять років) не розуміла…

Потім він бачив, як у їхнє селоКам’янка, в котрому сьо­годні із 79 дворів залишилося заселеними за­ледве близько 30-ти, ввійшли, точніше – в’ї­хали, на двох бро­не­машинах німці. Солдати переночували та наступного дня верну­лися за Буг: стверджували, що Гітлер та Сталін об’єдналися і те­пер усе буде «гут, зер гут»…

Того дня, коли німці пішли за Буг, діти, серед яких був і мій батько, спробували зняти ка­мери із шин автобуса, котрий стояв спо­рожнілий на півдорозі до с. Піща. Із них, за словами батька, ви­ходили добрі «шп­роци», тобто рогатки.

А потім прийшли радянські вій­ська. Щоправда, старі дя­дьки, коли побачили, як у Чер­воній Армії воли тягнуть гар­мати, похитали го­ловами і при­й­­шли до висновку, що тут щось не те.

22 червня 1941 року дітвора із Кам’янки пішла за хлібом у То­ма­шовку. Це була залізнична станція, відділена Західним Бу­гом від міста Влодава. Але дій­шли, як каже батько, лише до ковбані (так називали чи то при­­родний, чи то викопаний ста­­вок) – приблизно за півкі­ло­метра від хати, у якій він наро­дився. Світило сонце, і ніщо не віщувало лиха. А біля ковбані дітвора побачила над дорогою літак, який літав то у бік Піщі, де квартирував батальйон ра­дянських військ, у котрий були мобілізовані місцеві жителі, то назад. Отож дядьки сказали дітворі:

– Вертайтеся, бо то, му­сить, війна…

Наступного дня у Кам’янку знову ввійшли німецькі сол­дати, точніше – їхня роз­відка. На них ледве не напо­ролися при­кор­донники, які про­бували проскочити у сусіднє село Пу­ле­мець. Однак селяни попе­редили їх, і зелені кашкети на конях щезли в лісі, де прив’я­зали своїх чотириногих друзів до дерев. Один чи два, батько вже не пам’ятає, здохли, а один перегриз сосну і прийшов у Ка­м’янку. Батько виходив його, бо до­машнього коня разом із під­во­дою мобілізували в армію.

Потім було життя в окупації. А зиму із 1943 на 1944 рік ба­тько, як і решта односельчан, провів у землянці, викопаній у піщаній гря­ді на їлнику (так міс­цеві жителі називають урочище поблизу Ост­рів’янського озе­ра), бо там росте чимало ялин.

Доки не з’явилися загони повс­танської армії, на село двічі чи тричі налітали із Бі­ло­русії партизани та забирали все. Отож після того, як у сусід­ньому селі з’явився загін УПА, напади партизанів при­пини­лися. Сутичок між ними майже не було. Лише одного разу в Ост­рів’ї партизани перетнулися з упівцями – і відбулася коротка перестрілка, під час якої вбили одного місцевого жителя, а ін­шого за­хопили у полон.

У липні радянські війська зві­льнили Кам’янку, а 9 серпня 1944 року батька призвали в діючу армію. Разом із ним пішли на війну іще 15 односельців. Після того, як переночували в Шацьку, їх по­вели на Любомль, де посадили у потяг до Ковеля: добиралися аж три доби. Там пересадили на інший поїзд, який віз металобрухт, Щоп­равда, як з’ясувалося пізніше, посадили не на той потяг. Отож до­велося вертатися до Ковеля. Зреш­тою, опинилися в Рожищі, де кілька днів квартирували на пе­ре­сильному пункті у селі в кос­тьолі.

Три дні на передовій і місяць у полоні

А потім знову був поїзд, який і довіз мого батька до Перемишля, звідки завели в якесь село. Уже там він прийняв присягу, отримав об­мундирування і карабін. Нехитрий домашній одяг, у якому батько та його земляки приїхали на фронт, веліли під­писати й пообіцяли відправити додому. Той одяг і досі йде із фронту…

Після цього сформували мар­шові, роти і скомандували: «Кроком руш на фронт!». Ба­тько залишив собі светр із до­машньої вовни, а сол­дати, які їх вели, кажуть: «Нащо тобі той светр? Ти що, думаєш, до зими до­живеш?».

От наступного дня він його і обміняв на буханку хліба, літ­рову банку масла і десяток яєць. А Дорофій, брат чоловіка батькової тітки на ім’я Стах, до всього ще й отримав пляшку са­могону.

Після обіду посадили на ав­то­мобілі та повезли. Батько роз­по­відає, що тоді зустрілися з бійцями чехословацького кор­пусу ге­не­рала Свободи. Їх за­видки брали від того, як году­вали чехів – і супи, і консерви. А радянським сол­датикам да­дуть якоїсь баланди і… вперед.

Перед наближенням фронту ви­шикували новобранців і за­пи­тують: «Больные есть?». Вий­шов один, весь жовтий, ху­дющий, і каже, що хворий на ту­беркульоз.

– Там вылечат. Еще кто? Ви­ходить інший і говорить, що не чує нічого. – Там уши тоже про­чис­тят. А тому, хто поскар­жився на зір, відповіли, що «там» очі прот­руть.

Потім був концерт. А ввечері Стах і Дорофій погукали батька й кажуть: «Давайте вип’ємо, бо по різ­них ротах розходимося». А вночі погнали солдатиків, юних і тих, хто пожив на білому світі, на­зустріч невідомому.

Попали вони у м’ясорубку під польським містом Кросно. У ме­муарах маршала Рокосовського стверджується, що там загинуло кілька десятків тисяч радянських солдатів. Із розповіді батька можна зрозуміти, що, як у поемі «Василий Теркин», ніхто з офіцерів не знав, що коїться на лівому фланзі, а що – на правому. Та й ротні командири мінялися мало не щодня; когось – уб’ють, когось – по­ра­нять. А солдатиків фактично до війни і не готували. Дали з де­сяток разів хіба що стрельнути із карабіна. Батько каже, що старші люди, які пройшли Першу світову, розказували їм, молодим, як себе вести на передовій.

Можливо, це і дозволило йому вижити, а скоріше за все, Бог змилостивився над батьком і бабусею. Уже першого дня чоловікові довелося у горах кілька разів рити собі окоп, пережити артналіт, постояти на посту, загубити кілька разів карабін. На його очах убило командира роти.

Однак найбільше йому запам’яталося, коли під час наступу вони – троє односельців – залягли на віддалі 5-7 метрів один від од­ного – батько, Петро Яковініч і Кость Корінь. Петро сказав ба­тькові: «Лексендре, ти назад одлізь, бо снаряд впаде, поб’є, і дома ніхто не скаже».

Батько потихеньку почав відповзати, коли Кость оглядається і го­ворить: «Петра вже немає…».

А оскільки Кость під­няв голову, то і його ні­ме­цький снайпер зняв. І тут з’явилися німці. Звідки? Батько й досі не може зрозуміти.

Отак на третій день пе­ребування на пере­до­вій він попав у полон, а бабусі прийшла похо­ронка. Майбутній чоловік батькової тітки, Степан Ко­ролюк, знайшов речо­вий мішок батька з доку­ментами, котелок і кара­бін. Убитих було багато: хто з документами, хто – без. Тому ніхто й не роз­бирався: вбили чи ні.

Пригадую, у дитинстві бабуся розповідала про те, як прийшла похоронка, як не вірила у смерть мого батька, як снилися їй віщі сни…

Але й досі у селі під Кросно (Польща) є могила, на якій вибито пріз­вище та ім’я мого батька…

Десь близько місяця батько був у полоні. Копали у кам’янистому ґрунті окопи для німців. А потім вирішили втекти. Їх було п’ятеро – троє із Володимир-Волинського району, батько і ще один одно­се­льчанин.

Їм вдалося у дощову погоду вже на території Сло­вач­чини чкур­нути з ворожої неволі, ще й кирки прихопили.

Там потрапили упартизанський загін ім. Богуна з’єднання ім. Чапаєва, а заодно іще двох жителів Світязя прихопили дорогою: Івана Озимка та Василя Зайця.

19 листопада 1944 року німці зайняли село Завада і замкнули кільце довкола партизанського з’єднання. Кілька днів проривалися. І таки прорвалися. Щоправда, зі значними втратами. А з іншого боку, пощастило, бо вистачило глузду радянським армійським командирам не відкрити гарматний вогонь по партизанах, які бігли їм назустріч із ворожого оточення. Як розповідає батько, солдати сказали: добре, що повідомили, хто йде, з то б наробили м’яса…

Сталася ця пам’ятна подія уже 24 листопада. А через кілька днів з’єднання розформували і партизанів зарахували до 113-го запасного полку, в якому протримали усіх до 29 грудня. Тобто мі­­сяць.

– Усіх перевіряв «СМЕРШ». Кожного викликали, розпитували, як ти попав у загін, звідки, все-все розпитували, – згадує батько.

Як батько став Єгоровичем

Тут, у запасному полку, батько став Єгоровичем, а не Гри­го­ро­вичем. Старшина перед відправленням у 128-му дивізію І гвар­дійської армії VI Українського фронту складав список і так його за­писав. Батько до нього: «Я не Єгорович, а Григорович…». А стар­шина у відповідь: «Що Єгорович, що Григорович – один…».

На фронті батько потрапив у 315-й полк, другий батальйон, третю роту. Полк займав оборону високо в горах у напрямку на Пря­шів (Словаччина). Напередодні Нового року стояли люті морози. Солдатам видавали обігрівальні пакети, в котрих був, за словами батька, якийсь порошок. В нього добавляли 3-4 ложки води, роз­ми­нали і клали за пазуху. Грів такий пакет до двох діб. Боїв як таких не було, лише перестрілки.

– Вистрілю разів п’ять, ствол гарячий, візьмуся за нього руками – тепло, – розповідає батько.

І так тривало до 15 січня, доки усі фронти від Чорного до Бал­тійського морів перейшли у наступ. Першого дня частина, в якій був батько, дійшла до Пряшова. А наступного – її перекинули – в Лі­манову (Польща). З боями то за якусь гору, то за якийсь насе­ле­ний пункт дійшли до містечка Жівєц.

І тут, пригадує батько, товклися щодня. Одного разу німці пішли у наступ, під час якого батько поклав більше десятка ворожих со­л­датів. Командир роти під вогнем противника побіг та пере­ра­хував трупи і сказав батькові: «Будеш нагороджений!».

Після того бою батька призначили командиром відділення. Але недовго довелося йому повоювати. Бо під час наступу, коли вда­лося увірватися у ворожі траншеї, загинуло багато солдатів, чи­мало було поранених, і довелося відступати до своїх позицій. Тоді-то й рвонула поряд міна і поранила батька в руку.

І хоча госпіталь розмістився у 3-4 км від передової, війна для ба­тька фактично закінчилася. Йому зробили одну операцію, потім – другу, яка виявилася трохи невдалою: рана почала загнивати і її довелося довго лікувати.

З-під Праги батько потрапив спершу у Краків, потім у Катовіце, звідки пішки помандрував до Львова, під яким зарахували його в 71-шу стрілецьку бригаду, з котрою він поїхав на війну з Японією. Щоправда, воювати йому не довелося: допоки їхню частину до­везли на Далекий Схід, Друга світова закінчилася. Але іще чотири роки батько служив на Чукотці, доки через хворобу його не комісу­вали.

І не знав, чи був він таки нагороджений, чи ні. Поки внук не знай­шов його орден Слави.

Володимир КОРОЛЮК.