Головна Життя Бабці з долею остарбайтера – 90 літ

Бабці з долею остарбайтера – 90 літ

556
0

В день свого 90-річчя шачанка Варвара Тимофіївна Шковорода чекала на гостей. Було про що поговорити з най­ріднішими, що згадати. Хоч пам’ять уже не та, проте не забу­ваються війна, примусові роботи в Німеччині, довга дорога додому, в Україну, після перемоги над фашистами. А потім непросте мирне життя, наповнене радощами й горем, коханням і зрадою, щастям від народження дітей і болем непоправних втрат. Своєю 90-літньою історією життя Варвара Тимофіївна поділилася і з читачами «Шацького краю».

Дівчинку, що народилася в Бутмері (тепер Прип’ять) 17 грудня 1924 року, батьки нарекли Варварою – в честь святої великому­чениці, пам’ять якої святкується церквою цього дня. Дитинство і юність особливо пам’ятними подіями не вирізнялися. Запам’ята­лася молодість – не почуттям першого кохання, не доленосним знайомством, а війною. Коли в село прийшли німці, то стали зби­рати молодь і вивозити на роботу в країну загарбника. Як не старалася 17-річна Варвара уникнути цієї долі, навіть фіктивний шлюб уклала з місцевим парубком Данилом, бо одружених на­чебто не позбавляли свободи, – нічого з того не вийшло. Фашисти забрали обох, а всього з села відправили на примусові роботи 7 людей. Спершу завезли українців у Польщу, де вони два тижні чекали транспорту на Німеччину. Там був голод. В’язням давали літр прісної манної каші на добу, якою ніхто не наїдався. Добре себе почували тільки ті, хто взяв з дому запас харчів.

З чоловіком Данилом Варвару Тимофіївну розлучили ще в По­льщі. Більше вони не бачилися. З групою українців полонянка потрапила в Німеччині до хорошого хазяїна, який добре годував своїх робітників, забезпечував одягом і платив 12 марок у місяць. Робота, яку виконували, не була виснажливою, працювали до вісімнадцятої години вечора, в неділю мали вихідний. Німець-господар був садівником, вирощував на продаж щеплені саджанці і продавав по всій країні.

– Він щеплював, а я йшла слідом і замотувала деревця. Я добре працювала, хазяїн мене хвалив і називав Барбарою. В той час, коли в нас копають картоплю, ми викопували щепи, запа­ковували їх і розсилали за вказаними адресами, – нічого поганого про той період життя Варвара Тимофіївна згадати не може.

На моє запитання: «Що купували за зароблені німецькі марки?» ювілярка відповіла: «Пиво». Воно було смачне і дуже дешеве. А ще українці мали можливість підзаробити в сусідній пір’ярні – скуб­ли пір’я у вільний від роботи в саду час.

Так пройшло 2 місяці. Потім стало неспокійно. До робітників стали долинати звуки пострілів – це радянські війська ввійшли на територію Німеччини. Хазяїн-садівник вимушений був тікати з дому, кинувши остарбайтерів напризволяще. Поки визначилися, що робити далі і як добиратися додому, пройшов деякий час. Попросили прихистку в іншого німця – треба ж було перечекати, поки закінчаться бойові дії і припиниться стріля­нина. Коли все стихло, група українців на п’яти підво­дах вирушила до­дому, в Україну. Їхали довго – дорога ж неб­лизь­ка. Му­сили відпо­чи­вати і лю­ди, і коні. Ця подорож ста­ла доле­нос­ною для Варвари Тимофіївни, бо познайо­милася із сол­да­том Пет­ром, якому суджено бу­ло стати її чо­ловіком. Петро привіз дівчину під саму хату, лишив їй ба­га­то привезеного з Німеччини одягу та іншого краму. Незабаром молоді одружилися.

«А де ж ти, невістко, поділа мого сина?» – запитував у Варвари бутмерський свекор, батько Данила, коли побачив її з іншим чоловіком. Сказала, що не знає, бо забрали його ще в Польщі. В Україну він так і не повернувся.

У Варвари і Петра народилася донька Валентина. Спершу все було добре, проте сімейне щастя тривало недовго. Чоловік після війни вирішив здобути освіту і поїхав з дому. Дружину з донькою не хотів забирати, казав, що біля батьків їй буде краще. Спочатку писав листи до коханої щодня, цікавився здоров’ям Валі. Згодом інтерес до сім’ї почав згасати, листи зі скупими відповідями приходили все рідше і рідше. Після того, як з’ясувалося, що це була зрада, ні Варвара Тимофіївна, ні донька Валя чоловіка і батька більше не бачили. Правда, після розлучення Петро справно платив аліменти, що давало можливість матері-одиначці безбідно жити і виховувати дитину.

Варвара Шковорода помаленько будувала в Шацьку хату, влаш­тувалася на роботу в Шацький рибзавод. Хотіла бути щасливою і в особистому житті, проте не таланило. Не зазнала великого щастя і від чоловіка Сергія, який мав невиліковну хворобу. Троє народжених від нього діток успадкували недуг, від якого і померли. Четверту дитину, сина Сергія, врятували. Тепер бабця Варвара радіє трьом внукам і трьом правнукам, які подарували їй двоє дітей. Усі привітали її зі славним ювілеєм, бажаючи жити до 100 і більше літ: в теплі домашнього затишку, в доброму здоров’ї, без потрясінь і хвилювань, під мирним небом над головою.

Мирослава ЦЮП’ЯХ.