Головна Життя Багатство – не у грошах, а у дітях та внуках

Багатство – не у грошах, а у дітях та внуках

627
0

У минулих випусках газети ми уже писали про двох мате­рів – героїнь із села Хрипськ. Та третю героїню наших пуб­лікацій Дорош Ганну Михай­лівну, застали вдома у доньки Лариси, до якої та саме прий­шла віддати гроші за ліки. Проте перед нами пос­тала дещо нез­вична для сіль­ського буття кар­тина – Ганна Михайлівна вийшла до нас, як кажуть, у всій красі – хоч і у зви­чайному для будня вбранні, бо­соніж, проте з нафарбо­ваним манікюром та із бірюзового ко­льору педи­кюром. Тож жінка, побачивши наше легке зди­вуван­ня, весело відповіла:

– Та не звертайте уваги, це все мої внучки, їм аби лише було чимось руки зайняти. От заманулося їм бабі манікюр зробити – хоч ти сядь і плач, хочуть, щоб і я гарною була.

Коли на запрошення госпо­дині сіли за невеличкий столик, що стояв у затінку біля будинку, до бабусі, наче ластів’ята, по­чали одразу тулитися внучата – хто всівся на руки, а дехто і за бабусиною спиною сховав­ся, поглядаючи на нас. Бо ж не щодня у від­даленому від райцентру селі приходять у госты незнайомі тітоньки. Та перше, що впало у вічі – діти різного віку, що бігали туди-сюди по подвір’ї. Вияв­ляє­ться, що це – восьмеро із тринадцяти внуків Ганни Ми­хайлівни. Саме вона на день села Хрипськ отримала від фонду Степана Івахіва пода­рунок як найбагатша внуками жінка. Проте таке багатство ой як нелегко далося у житті!

– Народилася я 1948 року в с.Полапи тоді ще Головнянсь­кого району, – розповідає Ганна Михайлівна. – Заміж вийшла у 1968 році сюди, у село Хрипськ. Згодом народилася старша дочка Ніна (зараз живе у Бі­лорусі). Тоді дуже тяжко нам було, бо саме почали з чоло­віком хату ставити, а поки то перевезли її з села, поки пос­тавили! Посля стали обоє пра­цювати в колгоспі – я дояркою, а чоловік пастухом. Зразу го­лова колгоспу був хороший, поважав людей, почитував нас за роботу, то і мене не раз нагороджували. Колгоспної зар­плати не дуже щоб так і хва­тало на все, то чоловік мусив ще і на сезон їздити, а я вже за його корови пасла, і за себе разом доїла.

Згодом сім’я поповнилася ще двома доньками – Наталею і Ларисою. З того часу Ганна Ми­хайлівна, як каже, вже остаточ­но «оселилася» на фермі, бо доводилося мало не днювати й ночувати там: з самого ранку поспішала на ранкове доїння (спочатку доїли тричі на день, лише через кілька років перей­шли на дворазове доїння), потім бігла на пасовище, увечері – знову доїння до пізньої ночі. За день треба було 50 корів ви­доїти. До того ж, доїльних апа­ратів не було, все робили вруч­ну. Силос і той коровам вручну розкидали. Нелегко було тоді жінці, бо ж і вдома тримали гос­подарство, садили город, та й сім’я поповнилася ще двома синами.

– Бувало, до ранішнього доїн­ня то й два шнури одягу поперу і вивішу, – згадує минуле жінка. – Жили тільки на  тому, що за­робляли власними мозолями. Тримали корови, свині, город садили.

Неочікувано в родину прийш­ла біда – у 1992 році помер чо­ловік Ганни Михай­лівни, залишивши її з чотирма дітьми (старша донька на той час була за­між­ня). Проте най­менші хлопці, яким виповнилося по 6 та 7 років, чи не найбільше пот­ре­бували батьків­ської уваги, під­трим­ки. Довелося жінці бути і за матір дітям, і за батька, і за основного году­вальника сім’ї.

Та якими сло­ва­ми описати стан душі жінки, котра залишилася вдо­вою з малими дітьми, та ще й у час, коли в країні повних обертів набирало безробіття, невиплата зарплат, розвал кол­госпів? Проте як би тяжко не було – надлюдськими зусилля­ми муси­ла зібрати волю в кулак, бо ж на її плечах – четверо дітей, яких потрібно було годувати, виво­дити в люди.

– Пішла одного разу в сіль­ську раду попросити якусь до­помогу соціальну на сім’ю, – при­гадує випадок із життя ба­гатодітна мати. – То сказали, що в мене велика зарплата, то й допомоги ніякої не дадуть. А через трохи перестали плати­ти зарплати, виживала лише з того, що тримала в господар­стві по 5 телят, по 4 свиней, города садила півтора гектара, обробляла усе те вручну разом з дітьми. Як чоловік помер, діти стали корови колгоспні пасти, тому ходили в школу через день, бо по черзі пасли. Мене так тоді ніхто і не спи­тав, і не поцікавився, чого ті діти через день ходять до школи. Навіть не було мені кому й поплака­тися та й, правду кажучи, часу на те не було. Усе з дітьми тягла самотужки. З меншими хлопцями усю роботу пере­роблю. Вони в мене змалку і дрова самі рубали, і косили. А як підемо косити, то стану поперед їх у полі і думаю, аби тіль­ки п’яти мені не пооб­ко­шували.

Зі сльозами на очах роз­повідає Ганна Михайлівна про випадок, коли, нагостривши коси, пішла із синами, яким за­ледве виповнилося 8 та 9 років, косити. Саме тоді в кол­госп прислали сінокосарку з Шацька. Чоловік, що працював на ный,побачивши, як быдна жінка другий день підряд мучиться на косовиці з малими ді­тьми, ска­зав: «Забирайте-но, жіночко, ті коси та своїх дітей звід­си, і не мучтеся. А я в обід­ню пору сам вам покошу». Попросив тільки показати, де їхня ділянка та принести щось на обід. На лихо, побачив те голова колгоспу, та й став кри­чати на того чоловіка, вит­ряс геть усе із сумки, де ле­жав обід, бо думав, що Ганна Михайлівна ще й пляшку горілки чоловікові поклала. Ще дужче почав голова колгоспу люту­вати, коли не знайшов спирт­но­го. Добре, що за жінку всту­пив­ся шацький чоловік, сказав­ши голові кол­госпу: «Можеш мене штрафу­вати. Я вже два дні дивлюся, як та жінка мучи­ться з дітьми. Ну де ж така мала дитина косу по­тягне? Як тобі не совісно? Жінка працює в колгоспі, і пасе, і доїть, а ти їй нічим не спромігся допо­могти».

– То з мене  той добрий чоловік і гроші не хотів брати. А я навіть імені його не знаю, не знаю, хто він такий. Але те добро, яке він мені зробив, досі помню. Коли до церкви йду, то все за здоров’я того чо­ловіка помолюся, свічку пос­тавлю.

Тяжко було самій годувати дітей, вчити їх. Та й не раз до­водилося стикатися із неспра­ведливістю. Коли доньки вирі­шили іти навчатися у Луцьк у торговий технікум, їм так і не дали в районі цільове направ­лення, хоч і мали хороші оцінки в атестатах та першочергове право на направлення як напів­сироти. Коли зверталися з таким проханням до установ, з них все сміялися і казали: «То, може, і ви до мами підете корови доїти?». Та Бог із ними, каже жінка, добре, що дівчата своїми силами таки здобули освіту.

Після 33 років роботи в колгоспі Ганна Михайлівна пішла на заслужений відпочинок. Повиростали діти, створили свої сім’ї. Одна дочка живе у Білорусі, друга – у Любомлі, а менша Лариса та двоє синів – у Хрипську. Часто наві­дуються до матері діти та внуки, турбу­ються про її здоров’я, яке розгу­била за роки тяжкої праці. Та, незважаючи на все, що дове­лося пережити, тепер ра­діє, що повиростали у неї хороші діти, яким, можливо, за що­денною роботою і не приділяла інколи належної уваги. Тішиться усіма своїми внучатами, бо для неї вони – наймиліші та найкращі у світі. А няньчитися з ними – одне задоволення. А на згадку про нашу зустріч із матір’ю-героїнею – ось таке фото бабусі із внуками.

Віта ШЕПЕЛЯ.