Головна Життя Велика книга життя 102-річної бабусі Оксани Гінайло

Велика книга життя 102-річної бабусі Оксани Гінайло

1690

Наші думки, наші бажання, наше ставлення до навколишнього середовища відображають нас

У книзі «Многії літа. Благії літа» Мирослава Дочинця 104-річний карпатський мудрець Андрій Ворон писав про себе: «Десятиліттями я живу в одно­му місці. Роблю ту саму роботу. Веду бесіди з одними й тими ж людьми. Сідаю за той же стіл у той же час і їм майже однакову їжу. Лягаю в один час в своє ліжко… Минають літа, але ніщо не міняється – ні довкілля, ні я. Бо не міняється моя душа. І це добре. Дивлюся на образи діда, батька, на своїх онуків і прав­нуків – і здається, що я на цьо­му світі був завжди. І буду вічно…». В цьому, мабуть, і є секрет довголіття – в добрих помислах, вчинках та чистоті душі. Спілкування з Оксаною Гінайло, яка нещодавно від­свя­тку­вала своє 102-річчя, вкотре підтвердило ці прості істини. Жодна з трьох пере­житих війн, всілякі життєві біди та нега­разди не зруйнували святого храму її душі.

Тихо надходить вечір. У вік­нах домівок шачан один за одним запалюються вогники. У ста­рому білому з синіми вікон­ницями будинку, який оберігає величезний напівзруйнований  хрест (невідомо коли та ким пос­тавлений), готується до сну з ве­чірньою молитвою бабуся Оксана. Самій якось сумно ве­чорами. У свої 102 роки вже й на вечорниці не підеш, та й над вишивкою не почаклуєш… На наступні дні плани невеликі, аби лише те завтра у доброму здо­ров’ї зус­тріти. Оксану Саф­ронівну щод­ня відвідують онуки з правну­ка­ми, що несуть смач­ні гос­тинці. От і сьогодні, ви­про­ва­дивши рідних додому, ще довго думала з вдячністю: «Їм ніколи, а вони ще й про мене всти­­гають подбати». Бабуся Оксана зроду-віку не любила когось обтяжувати своїми клопотами, але берегиню-домівку, збудо­вану батьком у 20-х роках ми­ну­лого століття (та в якій є при­будова ще дідової курної хати з прадавнім знаком висвячен­ня), нізащо не покине. Тут про­жила вона майже весь вік, тут і останні дні проведе. А поки дов­гими вечорами «гортає в пам’яті» найцінніший скарб кож­ної людини – славнозвісну книгу життя.

Не поспішаючи «читає» пер­шу сторінку, датовану 23 січням 1913 року, записану зі слів ма­тері Тетяни та батька Сафрона Забродоцьких  – про народжен­ня та раннє дитинство. Півто­ра­річною дівчинкою під час першої світової війни її разом з батьками та трьома братами (Іва­ном, Захаром, Романьком) вивезли до Пензенської губернії, що в Росії. За шість років поне­вірянь та тяжкої праці родини на чужині, крім глибокого суму, з приводу смерті чотирирічного Романька, у дитячій пам’яті за­лишилися й хороші спогади. Саме тут безтурботною дити­ною вона пізнавала світ, про­гулюючись садом панського маєтку, вперше відчула смак персика; скуштувала смажену картоплю зі сметаною, яку отри­­мували за роботу батьки, і смак якої пам’ятає дотепер. Тремтіла від страху перед небаченими досі тваринами – вівцями та коровами. Незважаючи на за­борону батьків, вивчала га­зетні літери зі старим сусідом-росіянином. Коли добра звістка про мир на Батьківщині покли­ка­ла в дорогу, мала Оксана, їдучи поїздом, вже читала наз­ви російських станцій. У вагоні незнайома пані, повагавшись, пригостила молоком з пляшки. І це було останньою згадкою про життя на чужині.

Новий етап життя сім’ї Заб­родоцьких розпочався вже у Ша­цьку, що був під владою По­льщі.  Люди жили в злиднях, не мали одягу, ходили в постолах, спали на тику, підстеливши со­ло­ми, працювали при палаючій лучині, визначали час по сонцю, а лікувалися молитвою та зе­лом. Одного разу їй навіть вда­лося побачити польського пре­зидента Мостицького, який огля­дав, як після війни підні­мають з руїн свої господарства селяни та чи потребують допо­моги. Він поцілував хліб, з яким вітали його євреї, про щось по­говорив з селянами на поль­сь­кій мові та поїхав автомобілем туди, де були дороги.

Помалу побудувались… Най­­більший будинок у селі з ве­ликими кімнатами та вікнами, найнеобхіднішими меблями – результат тяжкої праці сім’ї та неперевершеної майстерності батька-теслі. Згодом у Тетяни та Сафрона народився хлопчик, якого назвали Петром. Життя вирувало в роботі: садили го­родину, сіяли жито, пшеницю, льон, коноплю (ранню та пізню). Тримали чимало голів худоби та інших свійських тварин, птицю. Ткали, пряли, шили, вишивали са­мі. Тому й не дивно, що у свої 10 років, закінчивши 2 класи по­льської школи (замість чо­ти­рьох), Оксана почала працю­вати на рівні з дорослими. Па­м’ятає, як 12-річною дівчинкою разом з іншими жінками ходила навпрощки в с. Гута (близько 20 км від Шацька) по ягоди, вертаючись додому з важким кошелем за плечима. Заміж тоді виходили у 16 років, а вона все не хотіла, вже й батьки свари­ли. Лише у 18 погодилась, коли посватався добрий на характер хлопець Михайло. Почалися сі­мейні клопоти, у яких і прохо­дили роки.

Спогади бабці Оксани пере­ри­ваються. Вона на хвильку замислилась: «За поляків кра­ще жилося, вони дбали про нас, грамотно розділяли землі під сільське господарство так, щоб ними зручно було користува­ти­ся, піднімали рівень життя на­селення у всіх напрямках» (отже, ще й історичні факти старожилів виправдовують при­родне тяжіння українців до Європи. – Авт.).

Наступні сторінки своєї кни­ги життя «гортає» швидко, щоб знову не відчувати нестерпний біль втрати. Не відчувати горя, болю, сліз, що принесла Велика Вітчизняна війна. Вона забрала все нажите тяжкою працею, а головне – найрідніших людей: батька, матір та наймолодшого брата Петра. За чиїмось доно­сом фашисти вивели їх із хати, і сюди вони більше не поверну­лися. Оксана, тримаючи  мале­нь­кого Миколу на руках, довго бігала по селі, шукаючи рідних. Мало не збожеволіла від горя, коли дізналася, що їх розстрі­ляли та вкинули у величезну яму, де лежало безліч мертвих тіл. Забрала війна здоров’я та вко­ротила життя її чоловіку Михайлу, який повернувся з фронту з пораненнями та без руки.

Бабуся Оксана повер­таєть­ся з далеких глибин спогадів та «закриває книгу». Наступного вечора знову «перелистає сто­рінки» про те, як після війни се­ло піднімалось з руїн, як люди повертались до звичних справ, як починалась колективізація та «розквітали совєти», як пра­цю­вала в колгоспі, отримуючи за трудодні мізерну плату. Про народження ще двох синів: Миколи, а за ним Петра, та як минали дні у безперервній праці і турботах про дітей, онуків, прав­нуків.

Любить Оксана Сафронівна, коли до неї приходять люди. Вона щиро розповідає про все, що збереглось у пам’яті. Жінка радіє та пишається тим, що лишилася одна з очевидців столітньої історії рідного селища і може правдиво донести її до сучасників. Вважає, що аби не тяжке життя, пам’ятала б ще більше. Захоплююче спосте­рігати за тим, як вона у свої 102 роки може подорожувати у часовому вимірі «згори вниз» і в зворотному напрямку так, як душа забажає, при цьому чітко висловлюючи свою думку.

Бабуся Оксана відтворила у пам’яті і переповіла місцеву весільну обрядовість, родильні, поховальні обряди, традиції проведення релігійних свят вик­ла­дачам та студентам Схід­но­європейського національного університету ім. Лесі Українки. Особисто спілкувалася з Оле­ною Боряк, доктором істо­рич­них наук, провідним науковим співробітником Українського етнологічного центру інституту мистецтвознавства, фольк­ло­ристики та етнології ім. М.Риль­ського НАН України. Вона стала безцінним інформатором для історика, краєзнавця Володи­мира Носуліча у написанні «Хро­ніки» Великої Вітчизняної війни. Усе записане з її уст в май­бут­ньому ще стане хоро­шим фун­да­ментом у розквіті куль­тур­них традицій району.

З нагоди сторічного ювілею була нагороджена грамотою від Президента України, а з нагоди 20-річчя утворення Шацького району подарунковим сертифі­катом від Волинської обласної благодійної організації «Патріо­ти Волині». Для своїх рідних Оксана Сафронівна відновила генеологічне дерево чотирьох поколінь, зберегла багато ста­ро­винних сімейних фото, виши­тих рушників, домотканих ки­лимових доріжок, колоритного одягу, меблів (виготовлених ру­ками батька), що стали для ро­дини раритетними речами. Нині, крім усіх людських благ, вона бажає внукам, правнукам та всім землякам лише одного: щоб швидше скінчилась війна на Сході, бо кому ж, як не їй, знати, що то за лихо.

Людмила МАКСИМЧУК.