Головна Життя Людина, що 37 років розносила пошту

Людина, що 37 років розносила пошту

898

Народився Адам Лука­шо­вич у 1933 році в невеличкому селі Хомичі, в школу ходив спочатку у сусідні Самійличі, згодом – в Гупали. Служити довелося у Ленінграді, де 18-річний юнак був призначений відповідальним за телефонні переговори. Хоча мріяв слу­жи­ти танкістом.

Як виявилося, – говорить чоловік, – я був найграмот­нішим з усіх призовників – вір­мен, грузинів, молдаван, азе­рбайджанців, які «моя твоя нє понімаєт», то й поставили ме­не над ними керувати.

Так жодного разу за 4 роки служби в армії і не побувавши у відпустці, демобілізувався Адам Гигера «на Октябрьську» – 7 листопада 1955 року. Через рік одружився зі своєю су­сід­кою – Вірою  Макарівною. Про той час подружжя, яке ми зас­тали вдома за звичним для сі­ль­ських жителів заняттям – рі­занням дров, згадують, що аби мати за що зробити весілля, обоє пої­хали у Миколаївську об­ласть на заробітки. Але там роботи для молоді села не знай­шлося, тож чоловіки, від­пра­вивши жі­нок до­дому, пода­лися на Дні­про­пет­ровщину, де таки вда­ло­ся заробити кілька тонн зер­на та повернутися до рід­ного дому.

Після одруження кілька ро­ків жили з батьками Адама Лу­ка­шовича, аж поки не збу­ду­вали власну оселю (на той час в молодої сім’ї підростало чет­веро доньок, тож у ма­ле­нькій ба­тьківській хатині міс­ця всім уже не вистачало).

А працювати листоношею Ада­мові Лукашовичу запропо­ну­вали наприкінці 1950-х років, у час, коли від тяжкої колгоспної роботи стало серйозно підво­дити здо­ров’я. Правда, праця листо­ноші була також не з легких, бо саме в той час пош­тове від­ділення знаходилося у Згоранах – за 7 кілометрів від Хомичів. От у ті роки й дово­дилося ве­лосипедом долати двічі чималу відстань, та ще й із двома міш­ками періодики, аби вчасно люди отримали перед­плачені газети і журнали. Треба віддати належне, в сімдесяті та вісім­де­сяті роки односельці про­яв­ляли неабиякий потяг до знань та інформації.

– Люди на той час дуже ба­гато передплачували всього. В одній Самійличівській школі, де вчилося більше сотні дітей, май­же 70 школярів отриму­вали газету «Зірка». Жінки любили читати журнал «Радянська жін­­ка» (до 100 при­мірників), май­же в кожній хаті передпла­чували обласну «Ра­дянська Волинь» (40 екзем­пля­рів) та районну газету «Радян­ське життя» (більше 30 газет), багато читали «Правду», «Изве­­­с­­тия» та ще з добрий десяток інших видань. Я ще й досі пам’ятаю, скільки яка газета коштувала на рік. А ще й листи треба було роз­но­сити, пенсію, а як великі свята – ще й купу листівок у додачу. Був у мене такий випадок, коли на листівці було написано тільки «Діду й бабо, вітаю Вас з Но­вим роком!», а ще – вка­зано тільки село, а ні прізвища, ні вулиці не написано. От  і  поп­робуй знайди отих бабу з дідом! Але якось знайшов. Лист у ті часи був основним за­собом спілкування на від­стані, бо телефон був мало­дос­тупний, та по ньому бага­то і не поговориш. А лист – пару копійок – і через кілька днів уся рідня читає про жит­тя-буття родичів чи знайомих.

І оцю всю періодику майже щодня котив на веломашині сі­льськими вулицями по-під ха­тами Адам Лукашович. Пові­льно спорожнювалися його сумки. Пересування було не просто механічне, а ще несло й соці­альне навантаження. Лис­то­но­ша – це людина, з якою можна поговорити, почути но­ви­ни, передати на словах віс­точку в другий куток села. Лис­ти чекали всі, а надто – стар­ші, яких у селах було чи не най­більше. Че­кали вісточки від дітей та внуків, від родичів та друзів.

Розвозив чоловік періодику і листи, телеграми і пенсію та просто сільські новини за сім­десят радянських карбованців, а односельці чекали його появи з нетерпінням. З 1993 року Адам Лукашович – на заслу­же­ному відпочинку. Удвох із дру­жиною так і залишилися хазяй­нувати в своїй хатині, бо до­ньки розлетілися з батьків­сь­кого гнізда хто куди. На літо чи на канікули навідуються внуки, правнуки, частіше – до­ньки. Бо ж хоч тепер і є мобільні те­ле­фони, за допомогою яких в бу­дь-яку хвилину можна по­чути голос рідних і запитати про здо­ров’я, але все ж на власні очі пересвідчитися, чи все доб­ре у діда й баби, треба. А вони, хоч і в поважному віці, ста­ра­ються самі поратися по гос­по­дарству, давати лад усьому. Особливо любить чоловік зби­рати гриби в лісі, який оточив маленьке село з усіх сторін. А ще, хоч і на пенсії, не покидає заняття, з яким пов’язаний був мало не чотири десятки років – читати улюблені газети.

Віта ШЕПЕЛЯ.