Головна Життя Каленик Богдан живий для всіх, хто його любить і пам’ятає

Каленик Богдан живий для всіх, хто його любить і пам’ятає

1371

– Коли помер тато, з важким сер­цем я поверталася з церкви в порожню батьківську хату. Раптом з неба опустився ле­лека і став ходити біля хвіртки. Друга зустріч із величним пта­хом відбулася в день святої Трійці – лелека разом зі мною кро­кував до цвинтаря, де по­ховані мама і тато. На малій ба­ть­ківщині мого тата, в Гу­палах, завжди було багато ле­лек. А ро­дину батька, до речі, по-ву­лич­ному називали Боцю­нами – за їхню лагідну, миро­любну й доб­росердну вдачу, вміння бе­регти родинне вогни­ще й лю­бити землю…

Спогадами про найріднішу лю­дину Каленика Хомича Бог­дана, часто містичними, проте завжди світлими, були спов­нені слова його доньки Світлани в день, коли батькові – багато­річ­ному директору Світязько-Смо­лярської школи, тала­но­ви­тому історику, інтелігенту, но­сієві української ідеї – мало б ви­повнитися 90 років. Його не стало два роки тому. Утім, для до­ньки і її сім’ї, для друзів, учи­телів і кількох поколінь учнів він живе в мудрій шкільній політиці, виважених вчинках, любові до слова і до людей.

Світлану Калениківну, не­мов магнітом, притягує до себе земля, де, як вона каже, зарита її пуповина. І хоч основна час­тина її життя пройшла в м. Лу­цьк, пані Світлана не уявляє себе без чудодійної енергетики рід­ного села. Вона сповна реа­лізувала себе як жінка, дру­жина, мати, як талановитий пе­да­гог і науковець: Світлана Бог­дан – кандидат філологічних наук, професор, завідувач ка­фед­ри історії та культури ук­раїн­ської мови інституту філо­логії та журналістики Східноєв­ро­пей­ського національного уні­верситету імені Лесі Українки. Якими б не були напруженими будні цієї відомої на Волині лю­дини, поїздка до Смолярів – це для неї святе. Цьогорічне 5 ве­ресня – день народження тата – не стало винятком. Гарні стосунки з учителями та учнями, співп­раця з молодим та ініціативним директором ЗОШ І-ІІ ст. с. Смоляри Світязькі Миколою Оніщуком сприяли тому, що ця чергова зустріч пройшла в теплій і щирій атмос­фері.

Гарного сонячного ранку ви­ши­кувалися на шкільному под­вір’ї учні і вчителі, гості і жителі села. У виступі Світлани Кале­ни­­ківни переплелись спогади про найріднішу людину і те, що нині болить кожному, – війна:

– Друга світова забрала в мене дідуся Василя, який перед від­ходом на фронт попрощався з дружиною і сказав, що не по­вер­неться. Мама виросла сиротою і нам, ді­тям, зав­ж­ди говорила: «Аби мир на землі». Ми, сучасне по­ко­ління, не цінували того, що мали. Мир сприймали як по­вітря, як сонце, тобто невід’ємну складову на­шого буття. Зараз маємо багато неправди, ненависті, зла і переживаємо трагічні події. Слід пам’ятати, що світ здатна врятувати лише любов.

Візиту Світлани Богдан до школи всі її мешканці – від маленьких до найстарших – завжди чекають із не­­терпінням. Бо приїздить у гості не з порожніми ру­ками, а неодмінно з подарунками. Диплом, грошову пре­­­мію і книгу «Волинський кобзарик» Світлана Ка­ле­никівна вручила найкращій учениці школи Інні Бойко. Порадувала також наймолодшу школярку Соломію Лей­нік. Не оминула увагою й директора школи Миколу Оніщука – йому пані Світлана подарувала ще й насіння квітів – маминих «парасольок»: «Їх не треба поливати, вони не потребують особливого догляду. Такі ж стійкі і витривалі, як наші люди – мешканці Смолярів».

Словами вдячності згадували Каленика Богдана його колишні колеги: вчителі-пенсіонери Людмила Цю­п’яшук зі Смолярів Світязьких та Костянтин Чесноков із Шацька. Віночок поезій і пісень присвятили пам’яті ди­ректора учні школи, за що от­римали від Світлани Калени­ків­ни солодощі, листівки з вис­ло­ва­ми її матері Марії Ва­си­лів­ни, закладки для книг. Не обій­шлося і без найбільш тре­пет­ного мо­менту – відвідання мо­гил под­руж­жя Богданів: Кале­ника Хо­мича і Марії Василівни на сіль­ському кладовищі. Тиха зау­покійна молитва після хрес­ного знамення – це саме те, в чому вони зараз мають пот­ребу, і що зв’язує тих, хто уже ві­дійшов, і живих.

…Ниточки, якими підт­ри­мує­ться цей безперервний ду­­ховний зв’язок, на якусь мить стали зримими, і всі учасники за­ходу побачили в небі білого ле­бедя, що кружляв над ними. Знову містичний знак, як у ви­пад­ках із лелеками? І світлої па­м’яті ба­тько, наставник, учитель від Бога, живий для всіх тих, хто його лю­бить і пам’ятає, подякував за свій 90-й день народження?

Мирослава ЦЮП’ЯХ.