Вона має дивовижну зовнішню схожість із англійською королевою Єлизаветою. Мудрий погляд, вишукані манери, продумані фрази, благородні жести… Інтелігентністю просякнуте все її єство. Він – безмежно закоханий у дружину, з сяючими очима та усмішкою добряка. Видно, що обожнює свою королеву, тому й довіряє розповідь про власне і їхнє спільне подружнє життя саме їй. В травні наступного року їм обом виповниться по 80 років. Є що згадати за цей період, що розповісти внучці, чим пишатися. Історії про жахи війни, про знайомство і кохання, про сім’ю та довгий-довгий трудовий шлях – на двох досвід їхньої роботи на Київському державному авіабудівному підприємстві становить понад 100 років!
Такі от особливі гості – кияни Світлана Леонідівна Хромова та Анатолій Хомич Подтикан – побували днями в редакції «Шацького краю». Незабутню зустріч організувала наша спільна знайома шачанка Світлана Гурова. В озерному краї, в цю пору – спокійному і по-зимовому сонному – вони побували вперше. Утім, наслухавшись про бурхливі літні місяці відпочинку на наших диво-озерах, пообіцяли приїхати ще.
Руки Світлани Леонідівни в буквальному сенсі обпечені війною.
– Це фашисти так розважалися, коли мені було 7 років. Спалили мені, малій, руки, які були суцільною раною. Навіть оперативне втручання не допомогло б приховати ці страшні сліди. Нічого, я витривала і сильна, як і мій батько, що пройшов муки концтабору Бухенвальд, і вижив, – Світлана Леонідівна почала з сумного.
Пережила війну, здобула освіту; фах, до речі, в подружжя один на двох – вони є механіками літакобудування. В 1953-му, коли провідний авіаконструктор колишнього Союзу Олег Костянтинович Антонов приїхав у Київ, Анатолій Хомич ввійшов у колектив новоствореного дослідно-конструкторського бюро. Через два роки на серійний завод, який тепер носить назву «Антонов», прийшла і Світлана Леонідівна.
– У молодості мій чоловік був дуже симпатичним, ефектним, спортивним. Я так у нього закохалася, що навіть пішла від свого харківського нареченого! Уявіть собі, Анатолій працював на заводі, крім того, професійно грав у футбол (до речі, за київське «Динамо»), у хокей. Великі перемоги здобував і в лижному спорті – всього дві секунди йому не вистачило, щоб здобути звання майстра спорту, – пані Світлана пишається успіхами чоловіка.
Анатолій Хомич 63 роки пропрацював слюсарем-стапельником, а Світлані Леонідівні довелося скуштувати різного смаку хліба: конструктора, технолога, старшого інженера, начальника інструментального відділення. Робота хоч і забирала багато часу, проте приносила обом велике задоволення і, що головне, радувала досягненнями. В ці роки під керівництвом Антонова було розроблено транспортні, багатоцільові та пасажирські літаки, планери, безпілотний літальний апарат і дельтаплани серії «Славутич». І Світлана Леонідівна, і Анатолій Хомич буквально жили своєю роботою – ювелірною, надточною і досить складною. В кожну повітряну машину, що успішно проходила випробування і піднімалася в небо, вони вкладали душу. Так, були і трагедії, коли літаки разом з пасажирами розбивалися. Особливо тяжко це переживав сам Антонов. Він плакав і стверджував, що не буде більше будувати пасажирські літаки, бо може не пережити одночасну смерть великої кількості людей.
Зі слів пані Світлани, Олег Костянтинович був не лише геніальним конструктором, а й безмежної доброти і людяності керівником. Антонов ніколи не був прихильником адміністративно-командних методів управління. Він взагалі не розмовляв наказовим тоном – лише в інтелігентній формі радив чи просив, звертаючись до всіх винятково на «ви». Був простим у спілкуванні, культурним, вихованим і для всіх відкритим. Молодь, що працювала на заводі, його обожнювала – надовго запам’ятовувала миті приємного спілкування з керівником і на роботі, і під час відпочинку. Світлана Леонідівна вже багато років зберігає в сімейному альбомі фотографії з Олегом Антоновим і зроблені безпосередньо ним. Щоразу після їх перегляду відчуває ностальгію за тими роками, та що там говорити – разом із чоловіком вони живуть своїм славним трудовим минулим.
На заслужений відпочинок подружжя вийшло з арсеналом професійних відзнак, грамот, орденів; як ветерани праці вони користуються багатьма пільгами, а нове керівництво заводу щоразу ставить їх за приклад молодому поколінню і запрошує на свята й урочисті події, що відбуваються в стінах підприємства. Світлана Хромова пишається тим, що всі бортові сумки на літаках – це її робота, чоловік Анатолій – не тільки деталями для повітряних машин; його руками виготовлено немало фрагментів для трибуни на Хрещатику, яка в часи Союзу призначалася для виступу членів Уряду, а також для монументальної скульптури «Батьківщина-Мати», що височіє в Києві на правому березі Дніпра.
Неймовірно важко їм було розставатися з роботою, яка складала сенс їхнього життя. Анатолій Хомич пішов з заводу лише два роки тому, у 77-річному віці, коли почалися серйозні проблеми зі здоров’ям. Світлана Леонідівна – значно раніше, мусила, нарешті, віднайти час для сім’ї: двох дітей, внучки, старенької мами.
Немає потреби розповідати про те, що подружнє життя киян склалося вдало. Достатньо просто подивитись на них, вловити мить, коли перетинаються їхні погляди, відчути їхню турботу один про одного, щоб зрозуміти: шлюби дійсно укладаються на небесах. Пані Світлана часто під час розмови повторювала фразу, натякаючи на вік: «Та скільки нам лишилося! Один раз у кіно сходити і два на танці». Дозволю собі не погодитися, бо цим світлим людям є чим гордитися, є заради кого жити і кому передавати свій неоціненний досвід. Життєву силу їм дає велике взаємне почуття, а ще любов до праці і до людей. Вони насолоджуються кожним прожитим разом днем, товариством один одного, маленькими подорожами. Цього разу відкриттям для них став озерний Шацький край, а для нас, працівників редакції, приємним відкриттям стали вони. Красиві, розумні, інтелігентні, комунікабельні і неймовірно талановиті люди. Знаю, що вони обов’язково прочитають цей матеріал, тому передаю побажання від колективу газети: «Будьте щасливі ще багато-багато літ!».
Мирослава ЦЮП’ЯХ.
