Головна Життя Микола Данилюк: «У 90 років приємно відчувати увагу і підтримку ближніх»

Микола Данилюк: «У 90 років приємно відчувати увагу і підтримку ближніх»

1004

Його будинок стоїть біля са­мої школи. Голосний дзвінок щодня сповіщає про закінчення чергового уроку, галас дітвори на­гадує про найкращу пору життя. 38 років Микола Савович Данилюк присвятив педагогічній роботі в Шацькій середній школі – працював учителем фізку­ль­тури та трудового навчання, очо­­лював методоб’єднання вчи­телів трудового навчання тоді ще Любомльського району, вів гур­ток з ракетомоделювання, на якому разом із дітьми виго­тов­ляв технічні диво-вироби. Осо­бисте життя складалося неп­росто – Миколу Савовича спіт­кала доля остарбайтера, він пе­режив війну, багаторічну службу в армії, хворобу, яка відібрала в нього здатність ходити, оплакав втрату найрідніших людей. Утім, щоразу знаходив у собі сили жи­ти, працювати, радіти кож­ному прий­дешньому дню. 18 грудня Ми­колі Савовичу виповнилося 90 років. За цей час багато жит­тєвих подій стерлося з пам’яті ве­терана, та незмінними лиши­лися його щира усмішка, добрий погляд і безмежна любов до ближ­нього.

Більше, як півстоліття Миколу Данилюка пов’язують дружні сто­сунки з колегою по роботі – ба­гаторічним учителем фізку­льтури Шацької школи Василем Семенюком. 90-літньому юві­ляру важко розмовляти, тому саме Василь Маркович підт­ри­мував нашу розмову, уточняв біог­рафічні дані колеги, ділився спогадами про спільні роки вчи­телювання. Микола Савович на­родився в с. Вілиця. Коли був під­літ­ком, у його село прийшла війна. Фашисти забирали на ро­боту в Німеччину всю працез­датну молодь. Хотіли забрати старшу сестру, та батько відп­ра­вив замість неї Миколу – мов­ляв, він малий, то його швидко по­вернуть додому. Не по­вер­нули, і хлопець змушений був до самої перемоги працювати на німця. Що саме робив – не дуже пам’ятає, знає лише, що це була сільськогосподарська праця. Ос­тарбайтерство і врятувало його від смерті, бо через деякий час після від’їзду Миколи його рідне село спалили фашисти. За­гинули батьки, сестра, живим лишився тільки брат, що в час каральної акції пас корів.

Радянські військові, які ввій­ш­ли в Німеччину після капіту­ляції нацистів, спершу наказали Миколі Данилюку їхати додому в Україну, а згодом змінили свою думку і забрали його в армію. Фрон­тові дороги привели Ми­колу Савовича до Австрії, Угор­щини, Чехословаччини. Нелег­кий то був період, бо постійно ри­зикував своїм життям і на­віть отримав поранення в руку, коли визволяв полонених. Ще два роки служби в звільненій від фа­шистів Україні – і в 1950-му Микола Дани­люк приїхав до Шацька, де саме проживав його брат, єдина на той час рідна душа. Пошуки ро­боти увінчалися успі­хом – демобілізованого бійця взяли в школу учи­телем фізвихо­ван­ня. Далі було заочне нав­чання, здобуття дип­лому педагога і початок наси­че­ного шкільного життя. Ми­кола Савович одру­жився з Єфрос­инією Леонтіївною, вчи­телем історії, в подруж­жя на­ро­дилося двоє синів: Во­лодимир і Вік­тор. У школі вчителя-профе­сіо­нала любили і пова­жали. Його уроки бу­ли справжнім святом для школярів – кожен пра­цював за особис­тим стан­ком, мав набір інст­рументів. Микола Да­­ни­люк часто повторював: «Треба дітям дати роботу!», то­му часто залишався в майстер­ні після уро­ків і до глибокої ночі робив заготовки для наступних за­нять. А ще педагог із золотими руками вів гурток ракетомоде­лювання, на якому привчав ді­тей до творчості, допомагав від­найти справу до душі, зна­йомив з досягненнями сучасної науки і техніки. Учні виготов­ляли на гуртку ракети, без уро­чистого запуску яких у небо не обходилося в Шацьку жодне де­р­­жавне свято. Майстрували з дерева літаки, кораблі, інші ди­во-вироби, які захищали честь школи на численних вис­тавках і конкурсах. Арсенал гра­мот і державних відзнак, авто­ритет і визнання серед колег – під­т­верд­ження плідних років ро­боти Миколи Савовича в школі.

Нині вже немає в живих дру­жини Єфросинії і двох синів. З дру­гою дружиною Марією Анд­ріївною мають доньку Руслану, яка вчителює в одному з сіл Ста­ровижівщини. Троє внуків – велика радість ювіляра. На пен­сії Микола Савович залишився таким же активним та енергій­ним, як у молодості, підтримує дружні стосунки з колегами-вчи­телями, бере участь у роботі районної ради ветеранів, співп­рацює з рідною школою та Ша­цьким БДЮТ.

Василь Маркович Семенюк – давній друг Миколи Савовича – постійно підтримує свого стар­шого за віком колегу. У 2000-му Микола Данилюк пережив ще один важкий період свого життя – травму ноги, в результаті якої перестав ходити і втратив на­дію на одужання. Лише завдяки підтримці Василя Марковича і його наполегливості ветеран проя­вив силу волі і поступово, за допо­могою фізичних вправ, став на ноги. З тих пір ювіляр ко­жен день розпочинає з 15-хвилинної ранко­вої зарядки, яка допомагає йому триматися в формі.

– Так от я дожив до свого 90-річчя. Дякую всім, хто мені до­помагає: доньці, внукам, учням та вчителям Шацької школи, ветеранам. Не забуває і влада району. Приємно відчу­вати, що про тебе пам’ятають, приділя­ють увагу, турбуються. Ще б пожити років 2-3, – під­су­мовує сказане Микола Саво­вич.

Ні, щонайменше живіть до ста літ, шановний ювіляре! Пожинайте плоди своєї вчите­льської праці, розповідайте мо­лодому поколінню про війну, ра­дійте приходу гостей, приїзду до­ньки і внуків. Ваше життя – приклад мужності, витрива­лості, доброти, професійності, ваше слово – мудре і повчальне, досвід – неоціненний. Міцного здоров’я, спокою і миру, наснаги жити і радіти кожному прийдеш­ньому дню!

Мирослава ЦЮП’ЯХ.