Головна Життя Пам’ять про воїна із села Пульмо житиме вічно, або слово про міцну...

Пам’ять про воїна із села Пульмо житиме вічно, або слово про міцну чоловічу дружбу

2847
Уродженець села Пульмо Іван Галух
Уродженець села Пульмо Іван Галух

Уродженець села Пу­льмо Іван Галух пройшов війну в Афганістані і служ­бу солдатом-доброволь­цем у зоні АТО. Пережив поранення, тривале ліку­ван­ня в госпіталі, давши надію старенькій мамі, дружині і трьом донькам-красуням на те, що, на­решті, залишиться з ними в мирному житті. На те, що все найстрашніше для сім’ї – позаду. Не збулося. Того, хто пройшов крізь горнило бойових дій, ви­жив у найжорстокіших во­єн­них сутичках, нев­бла­ган­на смерть спіткала в ми­р­ному Луцьку.

З бійцем Михаличем з Одеси Іван Галух познайо­мився в госпіталі. Обидва – колишні афганці, воїни-добровольці російсько-української війни. Після знайомства з’ясувалося, що і воювали на Сході майже поруч, отримали поранення в один час. В госпіталі між побратимами зав’язалася міцна чоловіча дружба.

– Це була особлива людина. Іван Іванович, який просив називати себе просто Ванею, ніколи не говорив про війну, про свої заслуги перед Україною, про свою військову спеціальність водія БМП – і в Афгані, і на Сході. Строгість, мужність і доброта – ці риси ха­рактеру Івана були головними. Він жив для інших – для сім’ї, для України. В їдальні госпіталю ніколи не брав з тарілки цілого шматочка хліба – відламував для себе маленьку частинку, решту клав назад. Лишав для тих, хто відчував більшу потребу в їжі, сам же задовольнявся малим, – згадує про побратима Михалич.

Від Вані одесит вперше почув про мальовниче волинське село Пульмо – малу батьківщину друга. Більше того, пообіцяв Івану Галуху провідати його стареньку маму. Іван Іванович ще проходив лікування в госпіталі, а Михалич вже сідав у поїзд, стартуючи з Одеси в напрямку Шацьких озер. 1 300 км – відстань неблизька, проте обіцянку мусив виконати, відклавши будь-які справи. Шацьк, Пульмо, чисті озера і дрімучі ліси закохали в себе жителя півдня України з першого погляду.

В мами побратима Михалич побував, привіт від сина передав. Обставини склалися так, що ця поїздка мала фатальний вплив на його подальше життя: через деякий час одесит оселився в краю Шацьких озер. Маленьке село Шацького району Хомичі стало для нього другою батьківщиною, односельці, побратими-атовці та афганці –  другою сім’єю.

Навіть не міг собі уявити, що свого друга Івана Галуха йому доведеться зустрічати згодом … у домовині. Передчасна смерть Івана Івановича в Луцьку, де проживав із сім’єю, стала страшною звісткою для всіх, хто його знав. Всією дружною афганською ро­диною зустрічали в Шацьку славного земляка, героя декількох воєн, достойно провели в Пульмі в останню путь і пообіцяли, що пам’ять про нього жи­тиме в віках.

В день вшанування учасників бойових на території інших держав за упокій душі Івана Га­луха молилися в Сві­тязькому Петро-Пав­лі­в­ському монастирі. На прикладах мужності до­с­відчених воїнів-афга­нців, які зараз у перших рядах боронять Україну від ворога, ми­ротворці вчили мо­ло­де покоління захисників на традиційній зустрічі у селі Світязь.

– Нам, афганцям, болить доля нашої Укра­їни. Всі ми в 2014-му були вражені до глибини душі, коли хло­п­ців у деяких областях України просто з ву­лиці відправляли в зону АТО. Вважаємо, що хлібороб має вирощувати хліб, а воїни – захищати Вітчизну. Афганці – це воїни. Ми мусили йти на війну, аби підтримати молодих, навчити їх військової премудрості, загартувати їхній бойовий дух. Прикладів героїзму воїнів-афганців є багато. При­гадую, як наші розвідники буквально під кулями зняли на одному з териконів російський триколор і встановили укра­їнський прапор. І зробили це, тримаючи в руці наш афганський стяг, – з гордістю розповідає Михалич.

Згадайте теплим словом земляка Івана Галуха, пом’яніть тихою молитвою. Він – наш герой, і таким залишиться назавжди.

Мирослава ЦЮП’ЯХ.