Головна Життя Рецепт довголіття баби Оксани – безмежна любов до людей

Рецепт довголіття баби Оксани – безмежна любов до людей

1522

– Три війни пережити – то вам не коники ліпити. Як ото розказують люди про Страш­ний суд, таке і в нас робилося. Прийде німець, підстрелить усіх, хто є в хаті, саму хату під­палить – і горять люди жив­цем. З тих, хто бачив це жа­хіт­тя, тільки я одна живу, – так починає розповідати про свій, вкритий тернями, життєвий шлях жителька Шацька Оксана Соф­ронівна Гінайло. Вона, що 23 січня відсвяткувала 100-річний ювілей, стала першою в своєму роду довгожителькою.

– Послав мені Бог таке дов­ге життя тому, що я ніколи ні з ким не сварилася, – випе­ред­жа­ючи моє запитання, веде далі розповідь бабця Оксана. Після кількох хвилин спілку­ван­ня розу­мію, що переді мною по­в­ністю неконфліктна людина, з відсут­ністю будь-яких нега­тивних емо­цій, з величезним багажем доб­рих справ і неймо­вірно працьо­вита. От вам і ре­цепт довголіття. Додам лише найголовнішу скла­дову – без­межну любов до лю­дей. І ще одну, не менш важливу: у що­ден­ний раціон Оксани Со­ф­ро­нівни обов’язково входить мед і часник.

У 1914-му в Шацьку запахло порохом. Батьки з півто­раріч­ною Оксаною на руках переї­хали жити в Пензенську губер­нію Росії. Коли повернулися, в селі вже панували поляки. Тато мав золоті руки і був великим трудягою. Виготовляв з дерева усе, що було необхідне сільсь­кому господарю, і навіть меблі. Помаленьку будував хату – на той час простору і з великими вікнами (в ній і живе Оксана Софронівна). Інші ж хатинки були маленькі, з однією кімна­тою, вікнами-щілинами, земля­ною долівкою. Спали, де кому приходилося. З хатнього начин­ня сім’я мала лише стіл, дві лав­ки і кросна, щоб ткати по­лот­но на сорочки. Садили го­родину, сіяли льон, коноплю, три­мали чимале господарство: 3 корови, 4 ялівки, 15 овечок, гуси. Роботи було дуже багато, тому малень­ка Оксана закінчила тільки два класи польської школи, а далі ста­ла працювати нарівні з бать­ками. Заміж вийшла моло­день­кою. Чоловік був фронтовиком, без руки. За совєтів трудилася в колгоспі, де за трудодень пла­тили 20 копійок.

– Думали, що не розживе­мося, такі були голі й босі. Сіяли цибулю-сійку і ходили напєши в Заболоття її про­давати. Торгу­вали і в Бресті. Не було тоді в людей ні гро­шей, ні вельми щось купити. Як порівняю своє жит­тя і ва­ше, то зараз для вас, дітоньки, мід.

Не розжилися і тоді, бо в се­ло знову ввірвалася війна – Велика Вітчизняна. Не стало худоби, загинули від рук фашистів рідні.

– З одного боку на Шацьк падали бомби, з другого стрі­ляла орудія. А могилу яку велику зробили для вбитих людей – завбільшки з дві мої хати. Наклали трупів рівнень­ко з землею. Там і брат мій стар­ший лежав… Не дай Бог ко­мусь таке пережити, – спогади по воєнні жахіття раз по раз каламутили плесо мирних ду­мок бабці Оксани.

Вже 30 років Оксана Соф­ронівна живе в хаті одна. Чо­ло­вік, вимучений фронтовими бо­лячками, помер. Не дожили до славного маминого ювілею і двоє синів. Один лишився – Пет­ро, а є ще 7 внуків і 7 прав­нуків, є доброї душі сусіди, яких юві­лярка називає рідними, бо і води в хату принесуть, і смач­неньким пригостять. На всіх ви­с­тачає її любові і тепла, добрих слів.

– Мама боїться стати для нас тягарем, тому ніколи ні про що не просить, не скар­житься. Принесемо продукти з мага­зину – вона зварить їсти, на­носимо дров – затопить хату. В кімнатах у мами завжди чис­тота і по­рядок. Восени вона ще й кар­топлю сама копала, хоча пот­реби в її садінні нема, – розпо­відає син Петро Михайлович.

– А що ж я буду робити в теп­лу пору року? Я в свято посиджу півдня без роботи, то потім ледь розворушуся. Мушу рухатися, хоч і в ногах сили нема, і рук не можу підняти. Так і викопала сидячи всю картоп­лю. Не носила її, правда, допо­могли. Так і про­хо­дить день: ходжу подвір’ям, щось роблю, часто буває, що впаду. Сусіди побачать, піднімуть мене – я знову берусь до роботи, – не погоджується з сином Оксана Софронівна, для якої рух – це життя.

Зранку і ввечері бабця Окса­на немало часу присвячує молит­вам. Знає такі старовинні, що рідні навіть хочуть записати їх і лишити на пам’ять нащад­кам як ду­хо­в­ну цінність. З вуст найстаршої пред­ставниці род­у молодші запи­сали імена родичів із чотирьох поколінь, створивши генеало­гічне дерево роду. Зна­ково, що ювілярка пам’ятає імена всіх: і живих, і тих, хто упокоївся. За всіх їх і молиться, а ще за ке­рівників країни:

– Тепер на землі – рай. Є що їсти, є в людей гроші, пенсію старикам платять. А як гарно всі повбрані, особливо дітки. Та найголовніше, що нема війни.

23 січня в хатині Оксани Софронівни, що дожила до 100 років, було людяно. Благо­го­війно дивилися на бабусю вну­ки, щиро усміхалися правнуки, пишався мамою – берегинею роду – син. Завітали з подарун­ком до унікальної ювілярки і представники влади: Віктор Плейтух, перший заступник голови Шацької РДА, Віталій Яльницький, заступник голови Шацької селищної ради, Микола Боярчук, секретар селищної ради. За святковим столом дов­гожителька тішилася, що стіль­ки людей прийшли поба­жати їй многих літ (бо переживала, що нікого не буде), жартувала, коли задмухувала свічки у формі чис­ла 100 на святковому торті: «Не буду задмухувати, бо вже ж не горі­тимуть так гарно!», і тради­ційно загадувала на прохання внучок заповітне бажання. Його ніхто не почув, проте всі відчули на собі лагідний погляд, поро­джений великою любов’ю до ближ­ніх і безперервною за них молитвою.

Мирослава ЦЮП’ЯХ.