Головна Життя Син Ваня щодня просив маму забрати тата з війни

Син Ваня щодня просив маму забрати тата з війни

958

Миколу Дороша ми зас­­тали в його рідному селі Пулемець. Як справ­ж­ній гос­подар він саме тру­див­ся на полі – кропив жу­ків на картоплі. З хати вий­шла усміхнена дружина Люд­мила, вибігло двійко діток, по­важним кроком пі­дій­шов до нас тесть. За­раз у цій родині панує мир і спо­кій. А два місяці тому сер­ця рідних обливалися кров’ю від однієї лише думки про главу сім’ї, який перебу­вав на сході країни, у зоні про­ведення анти­те­ро­­рис­тич­ної операції. Вій­сь­кова час­тина в м. Воло­ди­­мир-Волинський, потім по­­лігон у м. Рівне – так стар­­тували у війну всі бійці 51-ї Володимир-Волинської окремої механізованої бригади. Серед них був і Микола Дорош. Військове керівництво казало, що солдати поїдуть охороняти ук­раїнсько-білоруський кордон, а через трохи вже спрямо­ву­вало їх у м. Полтава. Колона тран­с­порту добиралася з Рів­ного до місця призначення яки­мись допоміжними, прихова­ни­ми від людського ока шляхами.

Я був водієм бензовоза. Ок­рім пального, ми везли і боєп­рипаси. Коли в Білій Церкві сол­дат стали озброювати, вида­вати патрони, гранати, ми вже здо­гадувалися про те, що їдемо не в Полтаву. Стовід­сот­ково впев­­нилися в цьому, коли на вка­­зівних дорожніх зна­ках по­ба­­­чили написи «До­не­цьк» і «Лу­ганськ». Зупинилися на межі До­нецької і Дніпропет­ров­ської областей, поблизу дач­­ного міс­течка. Мали охо­ро­няти цю тери­то­рію, щоб із зони АТО не прор­валися сепа­ра­тисти. На відк­ри­тій ділянці стояли наші бен­зовози і КА­МАЗи з боєприпа­сами. Вони були зосереджені в од­ному міс­ці і дивом не стали мішенню для терористів. Одна граната чи постріл з міномета – і нас усіх зрівняло б із землею. Так, приїздили генерали, вчили нас, як під ниточку, тобто рівно, ставити машини, сперечалися, як копати окопи. Але жодного слова – про безпеку та опера­тивне й правильне облашту­ван­ня блокпостів, – Микола згадує пер­ші дні перебування на неспо­кійному Сході.

А далі було село Новоук­раїн­ка Донецької області. Військовий підрозділ розташувався посе­ред якогось саду. Солдати тут по­­чувалися безпечніше, обста­новка була спокійною. По 40-50 чоловік несли чергування на блок­постах. Місцева міліція, яка повинна була чергувати з війсь­ко­вими, щоб перевіряти транс­порт, приїжджала і зразу від’їжд­жала. Так що, зі слів Миколи До­роша, блокпост як такий не вико­нував сповна своїх функцій. Були конфлікти з місцевими жи­те­лями, які розмовляли з солда­тами мовою матюків, тикали їм дулі і кидали на них пляшки з во­дою, імітуючи гранати. Два дні такого от відносного спокою, а на третій – підйом на світанку по сигналу тривоги. І моторошна новина: «Наших розстріляли під Волновахою …». Одні бійці пої­хали на місце події, інші, в тому числі Микола, отримали команду зайняти оборонну позицію: після трагедії надійшла інфор­мація про близьке перебування транс­пор­ту з кадировцями. А за день-два вже на повну копа­ли­ся окопи, вс­тановлювалися ого­рожі з міш­ків, і солдати цілодо­бово пе­ребували в бойовій го­тов­ності номер один. Микола згадує, що тоді серед недосвід­че­них і мо­лодих бійців загост­ри­лася па­ніка. Одні блювали, щойно за­чувши постріли, другі телефо­ну­вали додому і слізно про­сили ба­тьків забрати їх, треті хо­ва­лися, де могли. Спали вже не в наметах, бо боялися, а на ма­­шинах. Засвітить фарами вночі якийсь транспорт – і всі вже на ногах зі зброєю в руках. Було, що своїх мало не пост­рі­ляли.

Бронежилета в солдата не було. Не раз їхав по дорозі і ду­мав, чи не вистрелить хтось із ліска, чи доїде живим-здоровим. Але Бог, видно, його беріг, бо ще в Рівному священики возно­сили молитви за військових, кро­­пили їх свяченою водою, а вдома безупину молилася за чоловіка дружина Людмила. Не лише молилася, а збирала всі необ­хідні довідки (у Миколи й Людмили – троє дітей), щоб чо­ло­віка повернули додому. Хоча б дали дозвіл на відпустку, бо він на Сході потрапив у до­рожню аварію, поламав ребра, а лікування не було ніякого. Підт­римувала Людмила зв’язок і з ін­шими згорьованими волинсь­кими матерями й дружинами, два рази їздила з ними пе­рек­ривати міжнародну трасу.

Ми хотіли, щоб нас почули керівники області і вивели бій­ців, які не мали на тілі жодного засобу захисту, з зони АТО; щоб на­вели порядок у Любомльсь­кому військкоматі, де процві­тало хабарництво. Щоб про­ход­ження медкомісії не було формальним і не обме­жу­ва­лося двома словами: «Здо­ро­вий?» – «Здо­ровий», а на репліку сол­дата «Я погано бачу» лікар не відповідав цинічно: «Зараз ти в мене побачиш». Після акції всіма нашими скар­гами зайня­лася прокуратура. Але віз, як бачу, і досі там…  – розповідає Людмила Дорош зі сльозами в очах.

Правда, матері й дружини до­билися, що солдат перевели з зони АТО в місто Миколаїв і по­вер­нули додому більше ста ба­га­тодітних, а також непридат­них для служби за станом здо­ров’я чоловіків. 11 червня при­був у рідний Пулемець і Микола Дорош – глава багатодітної сім’ї. З вигуками: «Таточко приїхав!» першою обійняла найдорожчу людину донька Аліна. Міцно по­тиснув руку первісток Вадим – студент медичного коледжу. Вперше за два місяці щасливо усміхнувся молодший син Ваня, який найбільше переживав за батька-солдата і після кожної телефонної розмови тероризу­вав маму, щоб та їхала і заби­рала його з війни. Людмила при згадці про той час плаче. Війна, яку донедавна бачили тільки на екрані телевізора, змінила їх усіх.

Мирослава ЦЮП’ЯХ.