Головна Життя У 65 років знову пішла вчителювати

У 65 років знову пішла вчителювати

1370

Для багатьох школа є не тільки навчальним закладом, а й школою життя, самим життям, з якої брали найцінніші уроки людяності, згуртованості, милосердя, взаємодопомоги.

Для Олександри Іванівни КАТЕРИНИЧ період, проведений у школі, визначив сенс її життя. Немало-небагато – 45 років ця жінка пропрацювала в школі села Острів’я. А життєва історія її родини, що також нерозривно пов’язана зі школою, в цих краях розпочалася ще наприкінці війни. У 1944 році, коли після визволення Шацька від німців минуло лише два тижні, її батька – Катеринича Івана Устиновича, жителя Кіровоградської області, було призначено завідувачем Шацького районного відділу освіти.

Цей документ про призначення  Олександра Іванівна віднайшла у папці з сімейними документами випадково. З того часу почала досліджувати історію родини, записуючи свої спогади про батьків-учителів, своїх педагогів, незабутні шкільні роки.

Неординарним, цілеспрямованим та вимогливим пам’ятає  Олександра Іванівна свого батька. Хоч і мав він незакінчену вищу освіту, та й то непедагогічну (навчався у Харківському інституті на агрономічному факультеті), та майже все своє життя працював у школі. До війни вчителював у школах Ростовської та Сумської областей. А вже наприкінці війни доля закинула його на Волинь.

– Тяжко було батькові працювати перші роки, – розповідає Олександра Іванівна. – Усі добре пам’ятають той період, коли одразу після війни в західні області України почали направляти працювати вихідців зі Сходу України. Чи не найбільше з цієї когорти було учителів. Це були молоденькі дівчатка, яким ледве виповнилося 20 років, котрих матері мало не з плачем відпускали на Волинь, бо ж тут, мовляв, живуть самі лишень бандити-бандерівці, здатні на найстрашніші злочини.

Для кожної з молоденьких вчительок завідуючий відділу освіти мусив бути другим батьком, щоразу дбаючи не тільки про те, аби вони добре влаштувалися на новій роботі, а й мали хороше житло (наскільки це було можливим в тодішніх умовах). Можливо, основною роллю батька на той час було не стільки забезпечувати їх роботою, як підтримувати на перших порах, дбати та піклуватися про них. Усіляко намагався батько і втримати в селах цих дівчат, тож старався знайти кожній достойну пару, так би мовити, прив’язати сімейними узами. Попри все, в школах району таки не вистачало вчителів, тож батько частенько придивлявся до здібних і талановитих дітей, а тих, хто на відмінно закінчив 7 класів, влаштовував працювати в школи району і переконував йти здобувати заочно педагогічну освіту. Він дуже розбирався в людях, після кількох хвилин розмови з дитиною міг визначити, вийде з неї хороший вчитель чи ні. Старався залучити до роботи в школі й фронтовиків, таких, як Королюк Олександр Григорович з с. Пульмо.

У 1951 році Івана Катеринича було призначено директором Острів’янської школи. Олександра Іванівна каже, що таке рішення прийняв сам батько, бо у сільську школу на той час ніяк не змогли найти директора. Відтоді молода сім’я оселилася в селі Острів’я, бо на той час Іван Катеринич та його дружина Євдокія Кузьмівна, котра також приїхала вчителювати на Волинь, мали трирічну доньку Олександру. Протягом 10 років Іван Устинович очолював учительський колектив Острів’янської школи, доки не вийшов на заслужений відпочинок.

Ще однією подружньою парою педагогів, про яку в жінки лише хороші спогади, були Паленичко Ізидор Андрійович (він був призначений на посаду директора школи одразу після Івана Катеринича) та його дружина Ольга Володимирівна.

– Вся їхня праця в школі – це великий подвиг заради дітей, – говорить Олександра Іванівна. – Ми, учні, завжди знали, що ці люди живуть для нас, працюють для нас, віддаючи все найкраще нам. Вони були взірцем для учнів. Важко перерахувати, а ще важче переоцінити те, що вони для школярів робили. Ми ішли до школи і знали, що там на нас чекають люди, які нас люблять.

Найперше, що зробила Ольга Володимирівна, це прослухала кожну дитину (у 1960-х роках в школі навчалося приблизно 200 учнів) і створила шкільний хор, в якому співали 60 дітей. У кожного з його учасників до сих пір зберігаються колективні фото, котрі зробив Ізидор Андрійович. Для нас це дуже дорога пам’ять.

Та й узагалі наша школа була унікальною. Для того, щоб кудись поїхати виступати, директор школи просив дві колгоспні машини (бо однієї нам було мало), які оббивали брезентом, бо ж не можна було перевозити дітей у відкритому кузові. Ми сідали в ці машини і їхали з концертами в села не тільки нашого району, а й Білорусі. Діяв у школі і драмгурток, учасники якого ставили чимало творів українських письменників, серед яких – «Тополя» та «Наймичка» Тараса Шевченка.

Щороку серед шкіл району організовувався конкурс-огляд шкільних колективів художньої самодіяльності, де найбільш затятими суперниками були наша та Пульмівська школи. Конкуренти відзначалися гарними та сильними голосами, а ми старалися брати артистизмом. Ніколи не забуду, як нам аплодували, коли на сцені танцювали чеську польку, верховинськй танець, танець-жарт, танець «Бульба». А як наші хлопці виконували козацький танець з шаблями! І все це – завдяки старанням піонервожатої Віри Дмитрівни Ковальчук.

Побували ми і на багатьох екскурсіях. Вчителі старалися теоретичний шкільний матеріал підручників підкріпити наочно, практикою. Возили нас у Брестську фортецю, на фабрики та заводи, де ми бачили, що таке виробництво, що таке конвеєр, літак, аеродром, як виробляється теплова електроенергія, як працюють Нововолинські шахти… Усього не можна й перелічити. Коли починалася весна – організовувалися походи. В школі не було жодного учня, який би не обійшов всі стежки району і не мав навичок орієнтування та не вмів би справлятися із туристичним спорядженням.

Мабуть, не помилюсь, якщо скажу, що кожному учню запам’яталися уроки літератури, які проводив Ізидор Андрійович. Це були незвичайні уроки. Книги на той час вважалися великою рідкістю, особливо зарубіжних письменників. Але в бібліотеці директора та його дружини були унікальні твори, які вони спочатку читали самі, а потім, зібравши школярів різного віку в одному класі, директор переповідав їх нам. Так ми вперше познайомилися з творами Володимира Бєляєва «Голова професора Доуеля» та «Людина-амфібія», Томаса Майна Ріда «Вершник без голови», Артура Конан-Дойля «Пригоди Шерлока Холмса» та іншими. Так ми могли сидіти і слухати, не ворухнувшись, до пізньої ночі.  

Завдяки Ізидору Андрійовичу саме в школі вперше в селі з’явилась електрика, бо  село електрифікували лише 1965 року; в Острів’ї стали демонструвати не тільки вечірні сеанси кінофільмів, а й денні сеанси мультфільмів для дітей. Та для того, щоб потрапити на сеанс, потрібно було заплатити за білет 5 копійок. Проте й така сума була розкішшю для декого з дітей. Тоді в хід ішли яйця, які забиралися дітьми тихцем іноді навіть з-під квочки та здавалися в магазин по 6-7 копійок.

Мабуть, в сучасної молоді викличе лише сміх та здивування розповідь Олександри Іванівни про те, як організовувалося вечірнє дозвілля. Молодь в теплу пору року завжди збиралася в кінці села на танці. Місцевими самоучками-музикантами були Міша та Мітя, котрі віртуозно вигравали на гармошках веселі та запальні мелодії. Чимало «влітало» від директора тим учням, котрі ходили на ці танці і які в селі просто називали «фестиваль». Для того, щоб контролювати молодіжний «фестиваль», на який збиралися усі старшокласники, директор за власні кошти придбав гармонь і дозволив організовувати танці біля школи в той час, коли у місцевому клубі демонстрували кінофільм. А скільки ж то радості для всіх було, коли у клубі «крутили» індійські фільми!

Незабутні враження лишилися і від вистави «Наталка Полтавка», яку показував на сільській сцені Волинський обласний драматичний театр. «Це було незрівнянне дійство, – згадує моя співрозмовниця. – Всю виставу діти вистояли на лавках, бо вільних місць у залі не було. А мені особливо цікаво було подивитися на гру акторів, бо ж у нашій школі також ставили цю п’єсу, в якій ролі Наталки та Петра виконували мої батьки. Досі пам’ятаю, як мати, щось готуючи на кухні, співала пісню Наталки «Віють вітри, віють буйні».

Ще чимало цікавих та незабутніх моментів можна пригадати зі шкільного життя. Сама ж Олександра Катеринич ніколи не жалкувала, що обрала фах педагога. Бо для неї взірцями були її батьки, учителі, серед яких і Костянтин Петрович Чесноков. Вона вдячна усім їм за доброту, людяність, шкільну і життєву науку. Такою ж старається бути і для своїх учнів. Навіть тепер, після стількох років перебування на заслуженому відпочинку, Олександра Іванівна погодилася на пропозицію колег, пішовши на 65-му році життя знову працювати у школу. В останні роки жінка має більше часу для того, щоб зібрати матеріал для нарисів про своїх колишніх вчителів, про своїх випускників. Чимало в творчому доробку вчительки-пенсіонерки поетичних творів, присвячених рідному селу, рідному озерному краю. Для одного з віршів жінка написала мелодію, і цю пісню тепер залюбки виконує аматорський фольклорний колектив «Острів’яночка». Вона стала своєрідним гімном села Острів’я.

«Звичайно, що за своє життя можна було б встигнути зробити набагато більше, аби займалася лише педагогічною роботою, творчістю, пошуком матеріалів. На жаль, буденні клопоти займають дуже багато часу. Та сподіваюся, що все ж встигну втілити в життя все, що задумала», – говорить Олександра Катеринич.

Що ж, залишається побажати лише успіху цій людині.

Віта ШЕПЕЛЯ.