Головна Інтерв'ю Володимир Носуліч: «Я намагався уникати власних суб’єктивних оцінок подій”

Володимир Носуліч: «Я намагався уникати власних суб’єктивних оцінок подій”

1442

Володимир Носуліч: «Я намагався уникати власних суб’єктивних оцінок подій, а якщо вони лунають з вуст моїх героїв, то, повірте, це дійсно їхні оцінки»

У минулому номері нашої га­зети була опублікована ос­тан­ня глава «Хроніка довгої но­чі» Во­ло­димира Но­су­ліча. Сьо­годні про­понуємо вам інтерв’ю з ав­тором історико-дослід­ницького матеріалу.

– Володимире Пет­ро­вичу, минуло десять міся­ців відтоді, як у нашій га­зеті була надрукована пер­ша глава «Хро­ніки довгої ночі». Чи задо­во­­лені Ви ре­зультатом своєї роботи?

– Дослідник рідко буває пов­ністю задоволений резуль­та­том. От і мені осягнути вдалося лише верхівку айсберга подій, які відбувалися в нашому краї у 1941-1944 роках, а читачі «Хро­­ніки» дізналися ще менше.

– Які труднощі виникли при написанні повісті?

– Не вистачало архівних ма­те­ріалів, документальних свід­чень, та й очевидців тих подій за­лишилося небагато.

– Але ж, напевно, були такі люди, які Вам до­по­ма­гали в ро­боті?

– Звичайно, були. Це більше, ніж сто осіб, які розповідали мені про події, надавали доку­менти, інформацію, чи просто радили до кого звернутися з тим чи іншим запитанням. Бі­льше половини вже написаних глав було спершу прочитано сп­равжнім дійовим особам і опуб­ліковано лише після їхніх зау­важень та уточнень. А одну главу взагалі довелося пере­пи­сати за­ново.

– А як люди, яким уже ба­гато років, реагували на Ваші візити до них?

– Це неймовірно, але я не зустрів жодного випадку бай­ду­жості чи недоброзичливості. Наші бесіди затягувались інколи на кілька годин. До декого за три роки я навідувався більше десяти разів. Цим людям зараз бракує відвертого спілкування. Вони готові з вами роз­мовляти довго-довго, бо те, що вони пе­режили в молодості, те­пер, на жаль, нікого не цікавить.

– Вже другий великий ма­те­ріал Ви подаєте у виг­ляді хроніки. Чому?

– По-перше, хроніка перед­бачає виклад подій у часовому порядку. Це щось на зразок лі­топису. По-друге, цей жанр дає мож­ливість не дотримуватись єди­ної сюжетної лінії від по­чатку і до кінця, адже деякі дійові особи вибувають з поля зору про­­тя­гом певного часу, а в ході роз­­по­віді з’являються все нові і нові герої.

– Ви казали, що читачі по­­­­ба­чили навіть менше, ніж верхівку айсберга.

– Звичайно. Я не ставив со­бі за мету описати все, що «на­ко­пав». Багато фактів залиши­лися поза «Хронікою». Для мене важливо було правильно роз­міс­тити події в часі і спро­бу­вати відтворити ту атмосферу, в якій наші зем­ляки жили більше трьох років при німецькій оку­пації.

– Як вважаєте, вдалося?

– Про це судити мають чи­тачі. Я думаю, вони помітили, що я намагався уникати влас­них суб’єктивних оцінок подій, а якщо вони лунають з вуст мої­х героїв, то, повірте, це дійс­но їхні оцінки.

– Факти, наведені в «Хро­ніці», можна вважати реа­ль­­ними?

– Всі імена та факти реальні. Виключенням є лише змоде­льо­вана зустріч начальника ук­раїн­­ської поліції в Шацьку Юрка Зуба з референтом служби без­пеки УПА в Шацькому районі Іва­­ном Дебалюком. Але мо­де­лю­­вання цього епізоду я де­тально обговорив з людьми, які добре знали обох, і вони цілком до­пускають можливість цієї зус­т­річі.

– А наскільки художніми є діалоги?

– Ви не повірите, але ху­дож­ній вимисел у са­мих діалогах практично відсутній, адже біль­шість глав пе­ред публі­кацією я читав очевид­цям саме для того, щоб досягти мак­­симальної до­­ку­мен­та­льності. Навіть описи по­годи грунтуються на дос­товірних метеоро­ло­­­гічних даних. Єди­не, що я собі дозволив, це за­міну діа­лектної мови літе­ра­турною. А ху­до­жнє офор­м­лення діалогів має міс­це лише в сло­вах ав­тора.

Може, через га­зету Ви хотіли б по­дякувати комусь осо­­бисто за допо­могу в написанні повісті-хро­ніки?

– Я вдячний праців­никам газети Ліані Ми­сюрині та Андрію Цю­п’яху, які терпляче роз­бирали мій неп­рос­тий почерк та багато вип­рав­лень і закреслень. Але най­бі­льша подяка дружині Надії Йо­си­півні – моєму найпершому чи­тачеві та найвимогливішому кри­тику.

– В інтерв’ю напе­редодні по­чатку публікації «Хро­ніки довгої ночі» Ви казали, що виношуєте ідею нас­туп­­ного нарису.

– Я не відмовився від цього задуму. Навіть вже зібрано ряд цікавих свідчень, але хроно­ло­гічно продовжувати опис подій після 1944 року без залучення архівних матеріалів несолідно. А коли я згадую, як три роки то­му звертався до наших перших осіб у районі, щоб вони взяли мене до Луцька, коли будуть їхати на якісь на­ради, де я міг би попрацювати в архіві, то за ці­лий рік мені так ніхто і не за­те­лефонував, то ін­коли здає­ться, що моя робота ні­кому не пот­рібна.

– Зате вона потрібна ба­га­тьом нашим читачам.

– Саме для них і стараюсь.

– То, може вже пора поду­мати про окрему книжку?

– Знаєте, такими хворо­ба­ми, як графоманія та марнос­лав­с­тво, я не хворів навіть у ди­тинс­тві. Я цілком задово­ле­ний тою читацькою аудиторією, яку дає мені ваша газета. А щодо окремої книжки, то, мож­ливо, ко­лись настане час і для неї. Взагалі то я притримуюсь дум­ки, що справжнім автором є не той, хто сам друкує свої твори, а той, чиї твори дру­кують інші. Коли по­льські по­шуковці ви­пад­ково познайо­ми­лись з моїм на­ри­сом «Тривож­ний вересень 39-го», який ваша газета дру­кувала у 2009 році, то поп­ро­си­ли дозволу на його пе­рек­лад по­льською мовою і неза­баром він буде надрукований у Варшаві.

– І все ж таки читачам «Ша­­ць­кого краю» хотілося б діз­на­тися, коли їм чекати Ва­­ших но­вих розповідей.

– Давайте не будемо напе­ред встановлювати конкретні тер­міни. Як тільки накопичи­ться необхідна критична маса ма­­те­ріалу, ми з вами анон­сує­мо но­ву «Хроніку».

– Успіхів Вам у нових по­шу­ках.

Віта ШЕПЕЛЯ.