Володимир Носуліч: «Я намагався уникати власних суб’єктивних оцінок подій, а якщо вони лунають з вуст моїх героїв, то, повірте, це дійсно їхні оцінки»
У минулому номері нашої газети була опублікована остання глава «Хроніка довгої ночі» Володимира Носуліча. Сьогодні пропонуємо вам інтерв’ю з автором історико-дослідницького матеріалу.
– Володимире Петровичу, минуло десять місяців відтоді, як у нашій газеті була надрукована перша глава «Хроніки довгої ночі». Чи задоволені Ви результатом своєї роботи?
– Дослідник рідко буває повністю задоволений результатом. От і мені осягнути вдалося лише верхівку айсберга подій, які відбувалися в нашому краї у 1941-1944 роках, а читачі «Хроніки» дізналися ще менше.
– Які труднощі виникли при написанні повісті?
– Не вистачало архівних матеріалів, документальних свідчень, та й очевидців тих подій залишилося небагато.
– Але ж, напевно, були такі люди, які Вам допомагали в роботі?
– Звичайно, були. Це більше, ніж сто осіб, які розповідали мені про події, надавали документи, інформацію, чи просто радили до кого звернутися з тим чи іншим запитанням. Більше половини вже написаних глав було спершу прочитано справжнім дійовим особам і опубліковано лише після їхніх зауважень та уточнень. А одну главу взагалі довелося переписати заново.
– А як люди, яким уже багато років, реагували на Ваші візити до них?
– Це неймовірно, але я не зустрів жодного випадку байдужості чи недоброзичливості. Наші бесіди затягувались інколи на кілька годин. До декого за три роки я навідувався більше десяти разів. Цим людям зараз бракує відвертого спілкування. Вони готові з вами розмовляти довго-довго, бо те, що вони пережили в молодості, тепер, на жаль, нікого не цікавить.
– Вже другий великий матеріал Ви подаєте у вигляді хроніки. Чому?
– По-перше, хроніка передбачає виклад подій у часовому порядку. Це щось на зразок літопису. По-друге, цей жанр дає можливість не дотримуватись єдиної сюжетної лінії від початку і до кінця, адже деякі дійові особи вибувають з поля зору протягом певного часу, а в ході розповіді з’являються все нові і нові герої.
– Ви казали, що читачі побачили навіть менше, ніж верхівку айсберга.
– Звичайно. Я не ставив собі за мету описати все, що «накопав». Багато фактів залишилися поза «Хронікою». Для мене важливо було правильно розмістити події в часі і спробувати відтворити ту атмосферу, в якій наші земляки жили більше трьох років при німецькій окупації.
– Як вважаєте, вдалося?
– Про це судити мають читачі. Я думаю, вони помітили, що я намагався уникати власних суб’єктивних оцінок подій, а якщо вони лунають з вуст моїх героїв, то, повірте, це дійсно їхні оцінки.
– Факти, наведені в «Хроніці», можна вважати реальними?
– Всі імена та факти реальні. Виключенням є лише змодельована зустріч начальника української поліції в Шацьку Юрка Зуба з референтом служби безпеки УПА в Шацькому районі Іваном Дебалюком. Але моделювання цього епізоду я детально обговорив з людьми, які добре знали обох, і вони цілком допускають можливість цієї зустрічі.
– А наскільки художніми є діалоги?
– Ви не повірите, але художній вимисел у самих діалогах практично відсутній, адже більшість глав перед публікацією я читав очевидцям саме для того, щоб досягти максимальної документальності. Навіть описи погоди грунтуються на достовірних метеорологічних даних. Єдине, що я собі дозволив, це заміну діалектної мови літературною. А художнє оформлення діалогів має місце лише в словах автора.
– Може, через газету Ви хотіли б подякувати комусь особисто за допомогу в написанні повісті-хроніки?
– Я вдячний працівникам газети Ліані Мисюрині та Андрію Цюп’яху, які терпляче розбирали мій непростий почерк та багато виправлень і закреслень. Але найбільша подяка дружині Надії Йосипівні – моєму найпершому читачеві та найвимогливішому критику.
– В інтерв’ю напередодні початку публікації «Хроніки довгої ночі» Ви казали, що виношуєте ідею наступного нарису.
– Я не відмовився від цього задуму. Навіть вже зібрано ряд цікавих свідчень, але хронологічно продовжувати опис подій після 1944 року без залучення архівних матеріалів несолідно. А коли я згадую, як три роки тому звертався до наших перших осіб у районі, щоб вони взяли мене до Луцька, коли будуть їхати на якісь наради, де я міг би попрацювати в архіві, то за цілий рік мені так ніхто і не зателефонував, то інколи здається, що моя робота нікому не потрібна.
– Зате вона потрібна багатьом нашим читачам.
– Саме для них і стараюсь.
– То, може вже пора подумати про окрему книжку?
– Знаєте, такими хворобами, як графоманія та марнославство, я не хворів навіть у дитинстві. Я цілком задоволений тою читацькою аудиторією, яку дає мені ваша газета. А щодо окремої книжки, то, можливо, колись настане час і для неї. Взагалі то я притримуюсь думки, що справжнім автором є не той, хто сам друкує свої твори, а той, чиї твори друкують інші. Коли польські пошуковці випадково познайомились з моїм нарисом «Тривожний вересень 39-го», який ваша газета друкувала у 2009 році, то попросили дозволу на його переклад польською мовою і незабаром він буде надрукований у Варшаві.
– І все ж таки читачам «Шацького краю» хотілося б дізнатися, коли їм чекати Ваших нових розповідей.
– Давайте не будемо наперед встановлювати конкретні терміни. Як тільки накопичиться необхідна критична маса матеріалу, ми з вами анонсуємо нову «Хроніку».
– Успіхів Вам у нових пошуках.
Віта ШЕПЕЛЯ.
