Головна Історія Слідами «Волинської трагедії»

Слідами «Волинської трагедії»

2479
0

Постійно читаю публікації в газеті «Волинь» про ті події, які відбулися в 1943 році між українцями і поляками. Прочитала й замітку мого односельчанина Сергія Касянчука. Тому я хочу дещо доповнити  його замітку. В нас у кінці села, метрів за 500-600 від нашої хати, по сусідству жив пан Мацієвський. Був у нього син Тонько (1911-1912 року народження). Дружив він з моєю мамою Ольгою Порфірівною Авдіюк, навіть є фото. Мама вийшла заміж за Грицюка Павла Пилиповича (1912 року народження), вони всі разом дружили в юнацькі роки. Була в них і донька Кріся, з якою я часто гралася, бо мама інколи допомагала пану по господарству (на кухні). Тато був у польській армії.

І ось з 20 на 21 січня 1943 року о четвертій годині ночі прибіг сусідський хлопець Володя Киричук, постукав у вікно і сказав: «Тьотю, тікайте, бо йдуть поляки». Так він сповістив всіх сусідів. Ми почали вдягатися. В мами нас було троє: я – найстарша, а дві сестрички менші. Мама одягла їх, взяла меншу Катрусю (їй було півтора року) на руки, а Людочці було чотири, то її вела за руку. Ми зустріли жінку Віктора Киричука, яка несла за спиною в перинчині (пухове одіяло) свою маленьку донечку. Я побігла вперед до тітки Дарки Грицюк, щоб заховатися в схрон, а поблизу стояв односельчанин Володимир Приступлюк, який мені закричав: «Ховайся, бо вже близько поляки». Я забігла в хату до тьоті, а схрон був уже закритий, і вона мені з горища тихенько промовила: «Ховайся, доню, швидше, бо вже поляки біля хати». Я залізла під дитяче ліжечко. Аж тут вбігають два поляки, одягнуті в німецьку форму. Скрізь почали шукати, один витяг мене за ногу. Почав кричати: «Тут є дзєцко», а другий каже: «Приконч його», а той відповідає, що шкода пулі. Тоді інший каже: «Проколи кинджалом». Я почула це і тихенько за двері вислизнула, поки вони шукали людей в інших трьох кімнатах. Потім я вибігла на вулицю і влізла в тички (палки на квасолю), які стояли біля груші. Але побачила, що біжать за село люди, і я почала бігти за ними. В церкві були відкриті вікна на дзвіниці, там поляки встановили кулемети. Їм добре було нас видно, і вони весь час стріляли. Ми бігли в напрямку до села Дроздні. Коли я прибігла в село (вулиця Коцюби), то люди (чоловіки) розпитували нас, скільки поляків, звідки йшли, вони взяли вила, коси і пішли на допомогу моїм односельчанам. В цей час поляки почали грабувати, вивозили все, що хотіли, а все інше – палили. Село було в диму. Плачучи прибігла я з тими людьми в село, забігаю в дідусеву хату, а він сидить і стогне. Питаємо: «Що таке, дідусю?». А він каже: «Забіг Казик-поляк в хату і до нього: «Здихай, як собака!», а дідусь: «Казику, сину, за що ж це так, що я зробив тобі?». А він: «Ви нам надоїли вже», взяв кинджалом (на кінці гвинтівки) пронизав живіт і сказав: «Всім вам буде капут». Дідусь через два дні помер. Вбили мого дядька Федора Новосада (23 роки), сусідів – бабусю Марисю і дідуся Данила Киричуків, жінку Віктора Киричука, а маленькій донечці пронизали кинджалом голівку, розрубали груди дідусю Кулачку. Наші люди не зробили жодного вистрілу ні перед цим, ні після цього.

Пан Тонько Мацієвський побачив маму і сказав: «Іди, Олю, в свою хату, тебе ніхто не зачепить». Він вийшов і крикнув: «Не зачіпать кобіту з дзетьмі». Але мама не пішла в свою хату, а в сусідську і через вікно побачила, що два поляки забігли в хату, взяли з ліжок соломи, вийшли надвір, підпалили її і почали нею підпалювати стріху. Хата і все, що в ній було, згоріло, двоє коней і дві корови забрали з собою. Але через тиждень корови прийшли додому. Так ми мали хоч молоко, бо їжа, одяг – все погоріло. Тато пішов на фронт, а нам п’ятьом (трьом дітям, бабуся і мамі) треба було проситись десь жити до тепла. Жоден поляк тоді не був вбитий, а в селі загинуло людей багато. Тільки наших сусідів 8, двоє з них родичі.

Ось така трагедія була тоді в моєму селі Гончий Брід. Я дуже добре запам’ятала це, бо шарф-хустка була вся кулями пронизана, а над бровою шрам лишився від кулі. Ще живі нащадки наших панів Мацієвських та Лобачівських, і вони повинні знати, що жоден поляк не був тоді вбитий, а односельчан загинуло багато. Вони рубали сокирами старих (Киричука Данила та його дружину Марисю, Домну Киричук, мого дядька Федора Новосада, дідуся Порфірея). Таназія Грицюка вбили, залишивши восьмеро дітей з мамою та бабусею виживати. А скільки залишилось сиротами – це Іван і Варя Грицюки, троє дітей Артимуків та інші. Німці такої шкоди не робили, а інколи навіть попереджали, щоб тікали, бо завтра прийдуть поляки. Про те, що ця акція планувалась зарання поляками, ми знали, адже в жовтні ми з мамою йшли до подруги – швачки Шимонихи, щоб вона пошила плаття на Різдво. А пані Шимониха сказала, що не зможе (по секрету), бо їм мовлено готовитись, бо будуть вивозити, але куди, вона не знала. Тож тоді вони і виїхали всі, а хати свої залишили…

Антоніна СЕМЕНЮК, смт Шацьк.

Довідка. Гончий Брід – село в Ковельському районі Волинської області. Населення становить 134 особи. У селі встановлено пам’ятник 58-ми українцям, які стали жертвами польсько-українського конфлікту 1943-1944 років. Пам’ятний знак освячено священиками Української православної церкви. За свідченнями очевидців, всього у селі Гончий Брід поляки вбили 73 особи, серед яких були мешканці інших населених пунктів. За даними державного архіву Волинської області, станом на 5 жовтня 1940 року у селі Гончий Брід налічувалося 140 дворів і проживало 759 осіб. Під час Другої світової війни неподалік цього села, в урочищі Засмики, розміщувалася база польської Армії Крайової, звідки її вояки здійснювали рейди на українські села. Напади поляків на село Гончий Брід розпочалися у листопаді 1943 року і повторювалися у січні та березні 1944 року. Найкривавішим для жителів цього села виявився січень 1944 року, коли на свято Водохреща загін Армії Крайової, увірвавшись у село, пограбував його, знищив до 40 садиб і розстріляв понад 60 осіб.