Головна Історія Хатина з написом про вождя Сталіна – німий свідок воєнних подій у...

Хатина з написом про вождя Сталіна – німий свідок воєнних подій у Світязі

2870

«Хай живе вождь радян­сь­кого народу великий Сталін», – такий недвозначний напис уже впродовж семи десятків літ «прикрашає» фасад ста­ре­нь­кої хати в селі Світязь. Чер­вону фарбу, якою писалися рів­ненькі букви фрази, не стерти, не забілити, не зафарбувати. Вона поглинає всі нашарування на своїй поверхні і вдесяте чи всоте проявляється ядучим кривавим відтінком. Істориків і краєзнавців цей напис ще не зацікавив. Інтерес до нього в курортному Світязі прояв­ля­ють лише відпочивальники: фо­тографують, розпитують про по­хо­дження, дивуються нев­ми­­ру­щості. Благо, що ніхто їм не боронить цього робити, та й хатина стоїть при самому в’їзді в село.

Цю хату будували на по­чатку минулого століття ще батьки моїх покійних свекрів: Івана Устимовича та Євгенії Юріївни Павліків. Ба­тьки чо­ловіка пережили війну, за жит­тя не дуже любили згадувати про ті страшні роки. Хто автор того напису, я не знаю. Свекор побудував на подвір’ї новий будинок, а старий із тим сталінським гаслом те­пер у нас як му­зейний експо­нат, – розповідає нинішня влас­ниця нерухомості невістка Ганна Гнатівна Павлік.

Місцевий краєзнавець Ма­рія Терентіївна Гетьман-Крав­­ченко (на фото вгорі) знає бі­ль­­ше про той час, бо не лише збирала інформацію про окупо­ваний фашистами Світязь, а й сама була свідком багатьох подій. Чула від людей, що в тій хатині у роки війни роз­міщу­валася німецька комен­да­тура, а напис був зроблений для її маскування.

Один німець загубив у селі годинник, а світязький хло­пець знайшов і показав бать­кові. Той наказав віднести знахідку в комендатуру – саме в ту хату. Німці подякували малому і навіть вгостили цу­керками і печивом. З тих пір я, мала, і взнала про це, – пригадує Марія Терентіївна.

Ще одна подія врізалася в її пам’ять – коли комендатура організувала на березі Світязя свято. Німці поставили цілий ряд столів – з 30 метрів зав­довжки. Пили, закушували, а люди поодаль стояли і за ними спостерігали. Коли окупанти по­напивалися, то повилазили на столи і заспівали по-укра­їн­ськи. Мала Марія запам’ятала ту пісню на все життя:

Мужик гой, мужик гой,

А ми комуністи.

Мужик буде хліб робити,

А ми будем їсти.

Фашисти в Світязі не прояв­ляли агресії до мирного насе­лення. Карательних загонів не було. Двоє солдатів німецької армії квартирували і в хаті батьків Марії Гетьман-Крав­ченко. Коли радянські війська оточили в селі німців, один з квартирантів заплакав, узяв кошик і показав, що вони вже в кошику, тобто в оточенні. До­сить суперечливими постатя­ми були і повстанці, «бандерів­ська столиця» яких, за розпові­дями місцевих жителів, розта­шо­вувалася в сусідньому селі Підманове. 

Ті бандерівці були якимись некерованими, часто чинили кричуще свавілля. Так, воюва­ли із німцями, але при цьому і своїх не жаліли. Один розказу­вав, що найтяжче було вбива­ти жінок і дітей. Вони ж роз­стрілювали єврейські сім’ї, звозили додому награбоване добро. Найстрашніше, коли селом почали ширитися чутки про зґвалтування і вбивство бандерівцем молоденької вчи­тельки. Той звір прикидав її тіло землею, а коси лишив на поверхні – моторошне було видовище, – розповідає світязянка.

Полювали бандерівці і за батьком Марії Терентіївни, але мати відкупилася від них літ­ром горілки і 20 яйцями. А якось повстанці викрали німця, то фашисти погрожували все се­ло спалити, якщо не повернуть живого і здорового. З годину то­ді німці стріляли, а селяни по­ховалися – лежали під плавами світязькими, ще й худобу в схо­ванку привели. Вистачило бан­дерівцям розуму – повернули окупанта, а то б чекала на Сві­тязь доля спаленої Вілиці.

Блискавично був визво­лений Світязь від загарбників. Марія Терентіївна пригадує, як сиділа із сотнею світязян у бо­лоті, як над головами літали снаряди і було чути постріли. Ко­мандир підрозділу радянсь­кої армії наказав людям не з’являтися в селі, допоки не по­чують сигналу – трьох пострі­лів у повітря. Так і сталося: нім­­ців погнали, під час бою ніх­то з місцевих жителів не пос­траждав, тільки одну корову бу­ло вбито снарядом.

Відтоді Марія Гетьман-Крав­ченко неодноразово ходила всіма лісовими стежками-до­ро­гами партизанів, повстанців і німців. Через це й називає себе лісовиком. Може пока­зати, де були окопи, землянки. Ба­гато знахідок часів війни від­дала в шкільний краєз­нав­чий музей. А ще більше війсь­кових німецьких трофеїв – ящи­ків, пат­­ронів, снарядів, стрічок, тоб­то всього, що лишили фа­шисти після свого відступу, її батько разом із другом закопав у гли­бокій ямі. На дні озера Сві­тязь лежать інші німі свідки війни – два німецькі літаки, три ка­тери, чимало бомб.

Галина Сергіївна Денисо­вець, учитель історії ЗОШ І-ІІІ ст. с. Світязь, свого часу долу­чи­лася до творення багато­томного енциклопедичного ви­дання «Історія міст і сіл УРСР». В рідному селі обійшла всіх ветеранів та учасників бойо­вих дій, зафіксувала на папері їхні свідчення, створила уніка­ль­ну колекцію аудіозаписів. Шкодує про одне, що не лишила для себе копії цієї колосальної і цінної для нащадків роботи. Попри все, перші уроки історії в 5 класі Галина Сергіївна тра­диційно розпочинає з екс­кур­сії учнів до братської могили, де знайшли вічний спочинок роз­стріляні єврейські сім’ї, солда­ти й командири армії, що звіль­няли Світязь від фашистів. Не стираються з пам’яті і спогади її матері Наталії Онисимівни Саковець, котра не згадала жод­­ного серйозного конфлікту між фашистами і місцевими жителями. Коли німці були го­лодні, то приходили до людей і чемно просили їсти. Насилля і мародерства не чинили. Був і зовсім унікальний, як на воєн­ний час, випадок. У сільській хаті, де в одній з кімнат була всте­лена дерев’яна підлога (це велика рідкість, решта буді­вель мала лише холодну до­лів­ку), німці облаштували госпіталь.

Мама казала, що на хазяїв хати-госпіталю окупанти тиску не чи­нили. Давали гос­подині час наварити зранку їсти, сім’я снідала і йшла геть. Слава про хорошого лі­каря в госпіталі поширилася далеко за межі села, бо лікував він і німців, і українців. Приве­ли якось до нього дівчину з за­пу­щеною фор­мою корости. На неї було страшно дивитися – вся, з ніг до голови, в корич­невих стру­пах. Лікар наказав роздягну­тися і змазав невідо­мим пре­па­ратом усе тіло. Через тиж­день процедуру повторив, і пацієнтка одужа­ла, – розпо­відає Галина Сергіївна.

Для вчителя дуже близька тема війни. Через багато років після її закінчення Галина Дени­совець разом із колегами док­ладали немало зусиль для того, щоб жодне ім’я героя, що поліг у бою за Світязь, не було забу­те. Листувалися із родичами загиблих, організовували з ни­ми шкільні зустрічі, працю­вали в архівах задля точного від­творення воєнних подій, обла­ш­товували могили.

… З тою пам’яттю, що діста­лася в спадок від війни родині Павліків, хазяйка Ганна Гна­тівна не знає, як бути. Давно б уже могла вставити в хатині нові вікна, обшити фасад яки­мось сучасним матеріалом, за­к­ривши той ненависний на­пис про вождя Сталіна. Та бли­зь­кість до центральної траси не дозволяє реалізувати запла­новане. Коли будувалася доро­га до села Омеляне, смуга зем­лі завширшки більше одного метра вийшла з сімейної влас­ності. Тепер відстань між хати­ною і дорогою вимірю­є­ться кіль­кома кроками. Сло­вом, Ган­на Гнатівна боїться, що одного прекрасного дня в ха­тину, яка стоїть на самому по­вороті, на повній швидкості в’їде авто. Аварії на цій ділянці дороги – не рідкість. Отже, при­наймні ще кілька років, поки ді­ти Ганни Пав­лік не запланували капі­таль­ного ремонту, світя­зь­кий раритет-довгожитель на­га­ду­ватиме світязянам і гос­тям про війну. А також про оді­озного вождя, чиє ім’я, писане крива­вими буквами, поки не стира­ється ні з фасаду, ні з люд­ської пам’яті, ні з історії України.

Мирослава ЦЮП’ЯХ.