Головна Листи Проба пера

Проба пера

1396

Студентка Шацького лісового коледжу Надія Приймук не мислить себе без поезії. З активної життєвої позиції, глибоких знань, різноманітності захоплень і першого досвіду дівчина черпає теми для своїх поезій. Пропонуємо читачам відкрити для себе талант нашої юної землячки.

 

Вже не чекаю ні листів, ні телеграм

Вже не чекаю ні листів, ні телеграм,

Із серця холод вигнати не можу,

Переглядаю тисячі програм,

А відповіді віднайти не можу.

Душа пуста, відлуння давніх літ,

Давно чекає на приємну звістку,

Я лиш прошу: «Навік лишись чи йди,

Та все ж лиши відчиненою хвіртку».

Мій погляд знову в тиху далечінь,

У пошуках зустрічної стежини,

Благальний шепіт онімілої душі

Знов повертає у реальність з мрії.

Не треба слів, вони лиш пустоцвіт,

Не треба обіцянок і пробачень,

Бо не повернеш втрачених років,

Із майбуттям тепер не жди побачень.

Зупинка, станція «минуле».

І так роками відлік йде,

Невже кохання більш  не буде,

Й душа у відчаї помре?


 

Годинник вперто підганяє час

Годинник вперто підганяє час.

А ми давно не ті,ким є насправді,

Та поки мама молиться за нас,

Ми віднайдемо істинний шлях правди.

Образи всі, які в душі живуть,

Невдачі, біди й непорозуміння –

Усе розкажемо і рушимо у путь

Шукати нові течії кипіння.

А мама зрозуміє все за мить

І допоможе вийти з лабіринту,

Хоча й в самої серденько щемить

Та двері залишає все ж відкриті.

Свята святих прошу лише одного:

Не забувай і не лишай одну,

 Бо пам’ятаю я дитинства ще дорогу,

 Якою вів мене з тобою Бог.

Я не забула,мамо, пам’ятаю,

Всі колискові, казочки, вірші,

Я в Бога тобі щастя лиш благаю

Й найкраще все присвячую тобі.


 

Тепер душі вже не відкрию

Тепер душі вже не відкрию,

Як не благай, усе пройшло,

Віднині я про інше мрію

І серце спокій,затишок знайшло.

Щоденно все було, як завше:

І радість, й смуток заодно,

Але сьогодні стала старше

На нерозділену палку  любов.

А ти не знатимеш ніколи,

Як плаче серце завчасу,

Як просить спокою й любові,

А я мовчанням прощення прошу.

Та, попри все, тебе не менше

В думках, у серці й на душі,

Мені не скоро стане легше,

Та напишу й нові вірші.

Усе про тебе і для тебе,

А як інакше в світі жити,

Тобі дарую будні й свято,

Й не змушую взамін любити.


 

Незбагненна

Переболіло…ну а як інакше?

Душа вже вистраждала перемогу,

Я не його, хоча тут повно фальші,

Я не твоя, хоча тут море болю.

Вечірній спокій огортає душу,

Я вже не та, ким видавалась вперше,

І ти не той, ким визнавати мушу.

Душа у відповідь говорить  тихше й менше…

Ранковий спокій знов розбудить спогад,

Тоді б, здавалося, приємних буднів,

У пам’яті знов твій лукавий погляд,

Та де ж знайдеш ти об’єктивних суддів?

Але тепер не треба зайвих реплік,

Струни тонкої знов сльоза торкнеться,

Я не здалася, я ще в лавах перших,

Та ще не скоро істина збагнеться.