Головна Політика Степан Івахів – про політичних в’язнів, або Чому насправді блокується трибуна Верховної...

Степан Івахів – про політичних в’язнів, або Чому насправді блокується трибуна Верховної Ради

1079

З першого дня, коли мене обрали депутатом Верховної Ради, я помітив, що політика, яку ми бачимо по телебаченню, значно відрізняється від того, що можна спостерігати та відчути безпо­середньо у сесійній залі серед інших депутатів. Іноді здається, що в українській політиці триває нескінченна теат­ральна вистава, в якій політики грають свої ролі. У когось роль першого плану, але переважна більшість – прості статисти, в більшості з яких навіть власних реплік немає. І головна мета цієї вистави – щоб вона тривала максимально довго. Та найбільш неприємно, що до людей наші політичні зірки ставляться як до мовчазних глядачів, які мають єдине право – раз на кілька років змінити головних акторів вистави чи просто поміняти їх місцями. Численні блокування, торгівля за посади, позбавлення мандатів, виходи з фракції та непослідовні ознаки боротьби за визволення політв’язнів. А що ж насправді стоїть за цими подіями? Подальші мої роздуми – без претензії на те, щоб бути істиною в останній інстанції. Це лише спроба зробити аналіз тих процесів, які сьогодні три­ва­ють в Парламенті. Маю надію, що ці роздуми стануть почат­ком дискусії з колегами-депу­татами, й народні обранці вре­ш­ті припинять гратися в полі­тику, а закотять рукави та роз­почнуть врешті втілювати в життя очікування тих людей, які їх обрали.

Під час виборів особливо запам’ятався момент, коли мої опоненти запитували, чи підтримаю я звільнення політв’язнів з тюрми. Відповідаючи їм, виступаючи перед числен­ними аудиторіями, де збирались люди, я незмінно казав: «Політичні в’язні – це ганьба для демократичної держави, і тому вони мають бути на волі». Особисто я буду голосувати за звільнення політв’язнів, але хотів би, щоб і ті люди, які під час виборів розміщували на білбордах своє фото поряд зі світлиною Юлії Тимошенко, також не забували, що обіцяли.

На жаль, сталося саме так, як я й пе­ред­бачав.

Давайте відтворимо хронологію подій. Остан­нє засідання, яке відбулося в стінах Вер­ховної Ради на Грушевського, датоване 2 квітня. Після цього засідання опозиція забло­кувала трибуну. Але про це згодом. Згадаймо, що відбувалося тоді на пленарному засіданні. Комуністи влаштували велику театральну постановку навколо скасування пенсійної реформи, «Батьківщина» створювала ажіотаж довкола голосування, що стосувалося виборів у Києві, і за усім цим майже непомітною ли­шилася ще одна значуща подія  – Верховна Рада мала можливість звільнити політв’язнів.

Народний депутат України, позафракційний Олег Ляшко вийшов на трибуну та звернувся до депутатів із проханням проголосувати за те, аби включити до порядку денного законопроект №2457, автором якого він був. І називався цей законопроект дуже промовисто: «Про звільнення політичних в’язнів в Україні». Автор переконаний, що судові рішення щодо Тимошенко Юлії Володимирівни та Луценка Юрія Віталійовича порушили конституційні права й свободи цих громадян і політичних діячів, що й спричинило блокування країнами-членами Євро­пейського Союзу підписання угод з Україною. А це, в свою чергу, завдає непоправної шкоди національним інтересам України. Тому основний пункт цього законопроекту звучить так: «Звільнити від відбування покарання Тимошенко Юлію Воло­димирівну та Луценка Юрія Віталійовича».

Чи не цього вимагала «Батьківщина» на виборах? Голова Верховної Ради Володимир Рибак виносить на голосування пи­тання про включення законопроекту №2457 «Про звільнення політичних в’язнів в Україні». Депутати натискають кнопки і… рішення не прийнято. Я проголосував тоді за цей законопроект. Як і ще 14 позафракційних депутатів. Навіть п’ятеро  депутатів від Партії регіонів проголосували «за». А що ж опозиція? Лише ВО «Свобода» в повному складі проголосувала за цей законопроект, а решта опозиції чомусь не була такою одностайною. Не про­голосували двоє представників від «Удару» та… двадцять (!)  представників від «Батьківщини».

Довідка з офіційного сайту Верховної Ради України:

Не голосували за включення до порядку денного законопроекту №2457 «Про звільнення політичних в’язнів»

Від «Батьківщини» – Гриценко А.С., Джемілєв М., Ємець Л.О., Кожем’якін А.А., Кужель О.В., Купчак В.Р., Кутовий В.Г., Павелко А.В., Скосар І.Є., Стець Ю.Я., Турчинов О.В., Дзензерський Д.В., Донець Т.А., Дубовой О.Ф., Лук’янчук Р.В., Луценко І.С., Мартиненко М.В., Петренко П.Д., Сенченко А.В.;

Від «Удару» – Паламарчук М.П., Ковальчук В.А.

Не коментуватиму це голо­сування: результати й так цілком промовисті. Але мені дуже важко зрозуміти, як мо­жуть політики так сміливо говорити на чорне, що воно – бі­ле? Невже вони дійсно сподіваються, що в людей така коротка пам’ять, що люди настільки наївні? Усе життя вважав, що якщо ти щось ро­биш – ти маєш за це від­по­відати. Переконаний, що саме так має бути. І неваж­ливо, хто ти за фахом – лікар, вчитель, бізнесмен чи політик. Але дуже часто в Раді я бачу, як люди ви­голошують гучні промови, проводять масові акції й… зовсім не думають про  нас­лідки! От, бодай, ще один прик­лад: вівторок, 2 квітня, Рада блокує трибуну Верховної Ради через те, що в Києві не буде виборів. Наступного дня  до цих вимог додається відміна пен­сійної реформи, звільнення політичних в’язнів та відставка Азарова.

Що ж це за вимоги?

Нагоду відмінити, чи, якщо точніше, змінити пенсійну ре­форму, опозиція отримала того ж таки 2 квітня. Тоді за зако­нопроект комуністів проголо­сувало 220 депутатів. Для то­го, щоб законопроект пройшов – треба 226 голосів. Отже, не вистачило всього шести. Про свою позицію щодо цього за­конопроекту я вже казав, тож не буду повторю­ватись. Але, якщо «Батьківщина» так хоче змінити пенсійну реформу, то чому аж шестеро депутатів від «Батьківщини» та четверо від «УДАРу» не проголосували за ці зміни 2 квітня? Напро­шу­ється висновок, що провалили зміни до пенсійної реформи і самі ж через це заблокували трибуну?

Довідка з офіційного сайту Верховної Ради України:

Не голосували за законопроект про зміни до пенсійної реформи

Від «Батьківщини» – Москаль Г.Г., Турчинов О.В., Оробець Л.Ю., Іванчук А.В., Луценко І.С., Скосар І.Є., Дубовой О.Ф., Лук’янчук Р.В.;

Від «УДАРу» – Віталій Кличко – лідер фракції, Паламарчук М.П., Агафонова Н.В., Пинзеник В.М.

Те ж саме стосується й звільнення політичних в’язнів. Якщо «Батьківщина» так прагне їх звільнити, що навіть через це де­путати заблокували трибуну, то чому чверть фракції не про­голосувала за звільнення політв’язнів 2 квітня? Стільки акцій проведено заради визволення Юрія Луценка, але жоден опо­зиційний лідер не поїхав зустрічати Юрія Віталійовича на виході з колонії. Невже це так важко було зробити?

Відставка уряду Азарова – це взагалі нереальна вимога, і я по­ясню чому. Для відставки Уряду треба 226 голосів. У «Ба­тьківщини» сьогодні 95 депутатів, в «УДАРу» – 42, у «Свободи» – 36. Загалом опозиція нараховує 173 депутати. Якщо додати до цього навіть 31 голос позафракційних депутатів – буде лише 204 голоси. Для звільнення Уряду цих голосів не достатньо. Опозиційні лідери не вміють рахувати? Впевнений, що вміють. А якщо вони розуміють, що голосів для відставки не вистачає – то навіщо ставити вимогу, яку неможливо виконати? Певен, виборці це також чудово розуміють.

Позиції блокувальників трибуни щодо виборів міського го­лови Києва й поготів не розумію. Опозиція стверджує, що хоче при­з­начити ці вибори. У той же час політичні експерти вва­жають, що опозиції ці вибори наразі не вигідні, бо в них нема єдиного кандидата, який може перемогти. Особливо після того, як Віталій Кличко офіційно заявив, що він не буде балотуватися у мери Києва. Деякі з депутатів від «УДАРу» пропонували цю посаду навіть Юрієві Луценку, але й той відмовився. Один із найяскравіших представників опозиції VI скликання Тарас Сте­цьків у своєму інтерв’ю на радіо також заявив про те, що в опозиції немає кандидата, тому вибори мера Києва їй не вигідні. Так навіщо тоді блокується трибуна і вибори мера Києва – одна з вимог?

Я також не розумію, як депутати від Комуністичної партії, потрапивши до Верховної Ради на гаслах боротьби з олігар­хами, в перший же день роботи Парламенту до тих самих олі­гархів приєдналися в обмін на посади. А як ви, шановні по­літики, будете пояснювати це людям перед наступними виборами? Знову за 6 місяців до виборів оголосите себе в опозиції, владу назвете бандитською, а людей закликатимете розкулачувати багатих? І про що ви взагалі думали, коли не вшанували хвилиною мовчання десятки мільйонів людей, які загинули під час голодомору?

Але особливе обурення викликає в мене скандування депу­татами-регіоналами жахливого слова «фашисти». Не пого­д­жуюсь і ніколи не зможу погодитись з тим, що людину, яка го­­во­рить українською та має інші політичні погляди треба на­зивати «фашистом». Шановні панове регіонали, навіщо ви взагалі використовуєте такі терміни? Навіщо ви, вільно во­лодіючи укра­їнською мовою, свідомо говорите в Парламенті ро­сійською та провокуєте депутатів від «Свободи»? Ви ду­маєте, що у такий спосіб образите свободівців? А чи не замис­лювались, що таким чином ви ображаєте половину украї­но­мовних громадян нашої країни? І особливо мільйони тих укра­їнців, що віддали за «Сво­боду» свої голоси. Які, до речі, платять депутатам заробітну плату із своїх податків. Невже так має пра­цювати Парламент? Невже в Іспанії депутати від Барселони називають депутатів-басків – терористами? Невже в Пар­ламенті Великобританії після обрання прем’єр-міністром лідера Консервативної партії Девіда Кемерона його попередник лей­борист Гордон Браун заблокував трибуну британського Пар­­ламенту? Політична куль­тура європейських депутатів ні­коли не дозволить їм таке робити, ганьбити себе, свої партії та своїх виборців. А чому наші політики собі таке дозволяють?

Відповідь у мене на всі ці питання лише одна – наближаються вибори Президента України, і Парламент цю виборчу кампанію вже розпочав. Тому багато того, що відбувається сьогодні в Раді – це відлуння майбутніх виборів. Але тоді, шановні політики, будьте відповідальними перед людьми й говоріть їм правду. Щось на кшталт: «Люди, скоро вибори, тому і влада, і опозиція будуть активно піаритись. А всі ті заходи, які вони прово­дити­муть, не будуть мати на меті досягнути конкретного резуль­та­ту, бо ціль зовсім інша – щоб  ці заходи просто показали по телевізору!».

Якщо проаналізувати історію та згадати, кому з сучасних по­літиків останнім часом ставили пам’ятники чи називали їхніми іменами державні установи, то на думку одразу ж спа­дають такі постаті, як Вінстон Черчілль, Шарль де Голь, Конрад Аденауер. Тобто політики часів Другої світової війни чи піс­лявоєнного часу. Ці політики гуртували націю, говорили людям правду та несли відповідальність за свої вчинки. Тому у своїх країнах вони – національні герої. Тому й пам’ять про них досі жива.

Чи зможе наша нація пишатись іменами сучасних українських політиків у недалекому майбутньому? Доки сучасні політики своїми діями ще більше переконують людей в тому, що політика – це брудна справа, чекати на повагу від людей та народну по­шану вітчизняним політикам не доведеться. Я завжди на зус­трічах згадую слова Вінстона Черчілля: «Відмінність державного діяча від політика в тому, що політик орієнтується на наступні вибори, а державний діяч – на наступне покоління». Тому я не хочу бути політиком, а хочу бути державним діячем. І не треба вимагати від мене приєднатися до тієї чи іншої політичної сили. Я вже давно визначився. Моя партія – це партія волинян. І тільки їхні інтереси для мене є головним пріоритетом в депутатський роботі.

Степан ІВАХІВ, позафракційний народний депутат України.