Головна Військо Афганці – ми славимо мужність і подвиг ваш

Афганці – ми славимо мужність і подвиг ваш

1237

О світе мій! Будь мудрим, світе! Не дай озлобленій імлі своїм безумством осліпити жит­тя і сонце на землі. Ніколи, ніко­ли, ніколи земля не згорить у вогні! Бо мужністю кожної долі ми шлях заступаєм війні.

Ви пам’ятаєте, який був сьо­годнішній ранок? І вчора, і кожен день? Добре прокидатися і зна­ти, що у вас попереду довгий, прекрасний мирний день. Вам і вашим близьким, дітям, внукам ніщо не загрожує. Можете жити, творити, любити, вчитися і пра­цювати…

А тоді, в далекі 80-ті роки минулого століття, було дуже неспокійно в кожній сім’ї, де виростали юнаки. Села і міста жили в постійному страху від слова «Афганістан». Ще з діда-прадіда у нас в Україні було за честь служити у війську, слу­жити Україні. Українська армія по праву пишається своєю істо­рією, своїми традиціями, своїми воїнами. Ніколи наші війська не загарбували чужих територій, не посягали на чуже добро, чужі землі! Славу здобували завдяки великій любові, відданості до рідної землі і народу. І якби на­прикінці 70-х років Україна мала власні Збройні Сили, то ніхто не посилав би наших синів до Афганістану, не осиротіли б ма­тері, кохані. Близько 10 років йшла ця безглузда війна. Бі­ль­ше 40 юнаків із сіл Шацького району гідно виконували інте­р­національний обов’язок в да­лекому Афганістані. Що дове­лось бачити, відчути в свої 18, відомо тільки їм. Зрозуміло одне – вони стали ветеранами в двадцять років, пройшовши через пекло війни, побачивши смерть това­ришів і змусивши плакати матерів.

Військову слу­ж­бу проходили 2330 воли­нян, загинуло 69, зни­к­ло безвісти 3, стали інвалідами понад 300 військових. Гірким є біль від втрати наших земляків – Володимира Хомича і Василя Сагана. Пішли з життя такі мо­лоді хлопці Безглуздо… Їм було по 20 років. Невтішне горе при­йшло в сім’ї, воно і досі ятрить серця батьків. Нам, живим, слід пам’ятати про подвиг земляків і не забувати, яку дорогу ціну зап­латили вони за те, щоб зберегти честь солдата.

Ця пам’ять жива серед учнів та вчителів Світязької ЗОШ І-ІІІ ступенів. Вже стало доброю тра­дицією в день загибелі вої­на-афганця Володі Хомича, 15 січня, проводити лінійки пам’яті, догляд за могилою, покладання квітів. В цей день біля могили зібралися учні 9 класу із клас­ним керівником Ларисою Боби­левою. Прийшов також воїн-афганець Степан Денисовець. Всім присутнім бу­ло скорботно і боляче від то­го, що загинула молода людина, яка не долю­била, не залишила після себе дітей, а для батьків – Хомича Дмитра Петровича та Галини Те­рентіївни – внуків. І вперше за довгі роки було при­єм­но сто­я­ти, схиливши голову, біля па­м’ятника Володі, вдив­ляючись в молоде обличчя і звер­­таючись до нього, як до живого. А він з гор­дістю дивився на нас із портрета, викарбува­ного із мар­муру. Не забувають приходити на могилу і воїни-афган­ці, щоб по­м’янути всіх хлопців, котрі не вер­нулись з війни.

Година пам’яті, на якій зву­ча­ли добрі слова, спогади, мрії ді­тей, – це ще один крок моло­дих людей жити по правді, в добрі, милосерді, виховуючи в собі най­кращі людські цінності. Не­хай ця трагічна сторінка в історії українського народу на­за­в­жди лишиться в серцях наших лю­дей, в нашій пам’яті.

А головне, люди повинні розу­міти як життєве кредо слова мо­лит­ви: «Дай нам, Боже, здоров’я душевне і тілесне, спокій душі, доброту, чистоту, простоту, ла­гід­ність, гідність, по­мір­кова­ність і скромність. Пошли бага­то світла, спокою, миру, радості».

Ми перестанемо бути лю­дь­ми, якщо дамо вмерти нашій пам’яті, нашому минулому. Не забуваймо тих, хто живе біля нас, і якщо потрібно – допо­магаймо, підтримуймо. Вічною є тривога лю­дей, коли чорні грозові хмари над горизонтом, хмари горя і біди, зла і зневаги. Вічною – пот­реба пам’ятати минуле, жити сього­денням, ду­мати про май­бутнє. Вічним – бажання зус­тріти ясний тихий ранок но­вого життя, будувати, вчити, ра­діти, творити пре­крас­не, ро­бити доб­ру справу. Це і є життєва позиція.

Галина ЦВИД.