Головна Військо Солдат «Праведник»: «Таке псевдо на війні треба заслужити»

Солдат «Праведник»: «Таке псевдо на війні треба заслужити»

1266

Дорогу війни світязянин Віктор Лутков вибрав свідомо. Не зміг зми­ритися з тим, що на буремному сході гинуть 18-річні не готові до вій­ни пацани, а він з військовою спеці­альністю оператора-наводчика БМП-1 (бойової машини піхоти) відсиджу­ється в тилу. Мав і мирну професію – зварювальника, думав, хоч вона зна­добиться на передовій, треба ж комусь і військову техніку ремонту­вати. Влітку 55-річний доброволець пройшов навчання у м. Львів, де, так би мовити, перекваліфікувався з оператора-наводчика БМП-1 на БМП-2. Під час підготовки Віктор Михай­лович показав такі хороші результа­ти, що його хотіли лишити у Львові інструктором. Не хотів, тому дійшло до того, що мусив домовлятися зі знайомим майором, аби його таки від­правили на передову.

Незабаром Віктор Лутков у складі Одеського батальйону те­риторіальної оборони прибув на місце служби, що поблизу Ма­ріуполя. Історія оборони українськими військами цього прифрон­тового міста багата на події, і свідком багатьох з них став наш земляк.

– Це одна з найбільш гарячих точок на сході України. Ворог – за декілька кілометрів від наших позицій. Близько не підходить, наносить артилерійські удари з чималих відстаней, з-за річки. Не можемо йому відповісти, бо, бачте, перемир’я, та й БМП-1 стріляє лише на 2 км. Заступаємо на чергування, пильнуємо позиції, будуємо бліндажі, в яких живемо, а ще по нас постійно стріляють – розслабитися ніколи. Важко переживаємо втрати особового складу – не без цього. І так от протягом трьох місяців, – розповідає військовослужбовець.

За весь цей період держава так і не вдягнула і не взула солдата Збройних Сил України. З обмундирування Віктору видали … одного лише ременя. Три місяці годували обіцянками: «Немає – ждіть – немає – ждіть». Для середньої статури чоловіка не знайшлося розміру форми і берців.

– Там усе маленьке, шите, як на китайців! Наштампували ма­лих розмірів, щоб якнайменше витратити тканини і якнай­швидше відзвітуватися про зроблене. Тепер та форма припадає пилом на складах, а солдати мерзнуть на передовій. Якби не волонтери, які привезли форму і сніготопи, ходив би босий і без теплого одягу, – ділиться наболілим солдат.

Волонтери забезпечують бійців майже всім: привезли пічки, якими опалюються бліндажі, маріупольці раз у два-три дні дос­та­в­­ляють на передову домашні страви, гарячі супи, борщі. Запи­тую про сухпайки. Так, вони є, але їх, зі слів Віктора Михайловича, на­віть собаки їсти не хочуть. Зразу, на початку служби, консерви були нормальні – зі шматками м’яса, а зараз видають желеподібну жижу з подрібненими кишками і кістками. Після виснажливого чер­гування чи нелегкої роботи з будівництва бліндажів солдати були б приречені на голод з такими харчами.

У бліндажах (живуть там по 2, 3, 5, а то й  7 чоловік) бійці облаш­товують свій нехитрий побут, там відпочивають і знаходять прихисток від негоди та вибухових хвиль. Для будівництва такого воєнного житла ріжуть акацію. Робота нелегка, без бен­зопили ніяк не обійтися. Після двотижневої відпустки, яку провів вдома, Віктор Лутков повертався на передову, прихопивши із собою пилу, котру придбали для нього бла­годійники.

За три місяці служби Віктору Михайловичу довелося спіл­куватися з багатьма місцевими жителями. Далеко не всі там є патріотами і підтримують українських військових, утім, проукраїнські погляди все-таки переважають.

– За 400 метрів від місця нашої дислокації живе чоловік, який кілька років тому втікав з Грузії, на землю якої прийшов з війною російський окупант. Після воєнних подій виїхав туди, де спокійно, – в Україну. Не думав і не гадав, що сусід-загарбник і сюди добереться.

Давно б вибили з української території терористів і ро­сійських найманців – був би наказ. Наш земляк упевнений, що таке, як зараз, перемир’я, коли все одно гинуть люди, Україні не потрібне. Бійці хочуть наступати, атакувати позиції ворога, вони не бояться смерті. Більше того, вороги – це переважно найманці, вони прийшли не помирати (бо нема за що!), а гроші заробляти. Єдине, на що вони здатні, – бомбити здалеку і не йти у відкритий бій, найменше піддаючи ризику своє життя. Їх спокійно можна вибити з української території. Але схоже на те, що комусь в Україні дуже вигідна така от невиз­на­ченість, затя­гування часу і повна відсутність у наших владців ба­жання якнай­швидше закінчити війну.

Натомість, продовжує Віктор Михайлович, оголошується нова хвиля мобілізації, от-от розпочнеться набір новобранців – молодих, недосвідчених, наляканих. Для чого? Щоб побільше людей за­гинуло і було на кого кошти списати? Подейкують, на одного вби­того бійця списують 600 тис. грн., а гроші – в кишеню.

– Несправедливості багато. От і з присвоєнням статусу учасника АТО проблеми, бо одиниці його добиваються. Решті подавали довідки – папірці, яких ніде і ніхто не визнає. Справжнім документом є посвідчення, але його обіцяють видати після війни, зібравши інформацію з усіх військових частин і вирішивши в Києві, кому присвоювати статус, а кому ні, – не приховує свого обу­рення солдат.

Поки в Києві мудрують над подальшою долею військовос­луж­бовців, герої східного фронту ризикують життям в ім’я цілісності й незалежності країни. Отримують поранення, психологічні трав­ми, гинуть. Віктор Михайлович пригадує ті чорні дні, коли в один з їхніх бліндажів потрапила міна – 7 чоловік загинуло. Іншому осколок у шию влучив – солдат помер на місці.

Такі воєнні будні. Жорстокі, виснажливі, болісні. У відпустці Віктору Михайловичу майже не вдалося відпочити. Першого ж дня поїхав із Шацька до Нововолинська, де має друга волонтера. Допомагав йому добирати для солдатів необхідний одяг, форму­вати гуманітарний вантаж в зону АТО. Сьогодні боєць Віктор на псев­до «Праведник» знову на передовій: в повному обмундиру­ванні (вдягнули і взули солдата в зимову форму і берці, посприяли, щоб була придбана бензопила, волонтери з Шацької групи «Не­байдужі»; бронежилет видали у Шацькій РДА), з рішучими намі­рами і бажанням бути там, де вирішується доля його країни. «Чому «Праведник»?» – запитала наприкінці нашої розмови, бо вже давно цікавилась передісторією присвоєння на війні псевдо. «Кожен має те, на яке заслуговує!» – усміхнувся воїн.

Де праведник, там і Бог – подумалося. Там правда, там і перемога.

Мирослава ЦЮП’ЯХ.