Головна Військо В “гарячій точці” Єгипту Віктор Турич вчив арабів збивати ворожі літаки

В “гарячій точці” Єгипту Віктор Турич вчив арабів збивати ворожі літаки

9612

15 лютого – День вшанування учасників бойових дій на території інших держав

У війні на виснаження, яку Єгипет наприкінці 60-х років минулого століття оголосив Ізра­ї­лю, не обійшлося без втру­чання Москви. Солдат Радян­ської армії Віктор Турич із с. Світязь лише тоді здогадався, де доведеться служити, коли після проходження медичної комісії та випробувань на за­секреченому полігоні військ про­типовітряної оборони йому повідомили: «Придатний для служби в спекотному сухому кліматі». Так у березні 1971 року для Віктора Михайловича по­чиналося «виконання відпові­дального урядового завдання за межами Батьківщини» – в Єгипті. Наказ відправлятися в «гарячу точку» не обгово­рю­вався, адже солдатська служба місця не вибирає. Викарбу­ва­лося в пам’яті: «Згодні?» – «Так точно!». Далі були закритий мор­ський порт Миколаєва, де всіх прибулих переодягнули і забрали документи; безмежне море, яким протягом трьох діб пливли до далекого берега; і, нарешті, порт Александрії – другого за величиною міста Єгипту. Прибулим новачкам видали єгипетську військову форму і повезли до місця служ­би. Кінцевою зупинкою стала місцевість недалеко від Каїру, за 500 м від річки Ніл, де й розташувався укріплений дивізіон ППО, що базувався на переправленому з Союзу зенітно-ракетному комплексі.

– Нашим завданням було охороняти територію, вияв­ляти ворожі літаки і, при особ­ливій небезпеці, їх знищувати. Я був оператором управління наведення ракет на ціль. Ускладнювало службу те, що до­водилося ще й вчити арабів усіх премудростей військової спеціальності. Порозумітися з ними було зразу дуже тяжко, навіть траплялися курйози, коли араби сміялися з деяких ро­сійських слів, які їхньою мовою означали непристойність. Ста­вав у нагоді російсько-араб­ський розмовник. А після місяців служби ми вже навіть співали їхньою мовою! – згадує Віктор Михайлович, що й зараз може здивувати співрозмовника араб­ською фразою.

Всяке довелося пережити за 8 місяців служби: і трагічне, і комічне. Поруч вибухали бом­би і гранати, місцеве на­селення ро­било збройні напади, підво­дила арабська охорона, яка під час бойового чергування часто засинала. Траплялося, що й пус­кову ракетну установку в час небезпеки не можна було ввім­кнути через те, що араб саме цієї миті усамітнився, щоб помо­литися. Дякувати Богу, ніхто не загинув. А було й таке, що сол­дати мало не скерували ракету на… диких гусей, що ле­тіли клю­чем і здалеку були схожі на повітряний десант!

Умови були спартанські: жили спершу в піщаних зем­лян­ках, потім у спеціальних схови­щах. Запросто можна було під­хопити інфекційні хвороби, по­ширенню яких сприяв місцевий клімат. Та солдати проявляли пильність: власною машиною привозили продукти, готували со­бі їжу, не довіряючи єгипет­ському кухарю; хлорували воду для пиття. Харчувалися сол­дати, зі слів Віктора Михай­ло­вича, непогано. В раціоні були ку­ри, що доставлялися в за­мороженому вигляді (в Союзі про цей делікатес ще не чули), м’ясо буйвола і верблюда, хліб, помідори, цитрусові. Хоч диві­зіон перебував недалеко від Нілу, але купатися в ньому було заборонено: перебування про­тягом 5 хвилин за межами ди­візіону прирівнювалося до де­зертирства.

– Дуже дошкуляла спека – до + 40 градусів. 25-а паралель, де ми були, – це майже екватор. Випраний одяг висихав на сонці за мить. За 8 місяців мого пере­бування лише два рази йшов 5-хвилинний дощик. Араби, які були менш витривалими за на­ших солдат, скаржилися: «Міс­тер Віктор, ми не можемо пра­цювати на сонці!», –  пригадує той час Віктор Михайлович.

А наші могли. Постійне не­досипання вночі і нелюдські навантаження вдень, чужі зви­чаї, побут плюс жорстока війна – все це призводило до погір­шення здоров’я і нервового виснаження солдат. Руки Вікто­ра Турича завжди лежали на автоматі, навіть під час сну. Най­гірше було усвідомлювати, що там, на Батьківщині, рідні не знали правди про службу в «га­ря­чій точці», не співпе­режи­ва­ли, надсилаючи листи на за­сек­речену адресу: Москва-400, пош­това скринька 523. Лише коли листопадового дня солдат при­везли в порт Александрії і вида­ли посадочні талони на суд­но «Ро­сія» (вони, до речі, досі є в Віктора Михайловича), вої­ни-інтер­наці­оналісти, не змов­ляючись, за­к­ри­чали «Ура!».

Тепер про це можна гово­рити, а тоді було табу. Довгі ро­ки ховалися від людського ока збережені Віктором Туричем талони на судна, грошова ку­пюра Єгипту – 5 піастрів, лис­тівки з вітаннями по-арабськи і головне – срібна медаль «Вій­сь­кового обов’язку» ІІ ступеня. Нині Віктор Михайлович – ша­нована в с. Світязь і всьому Шацькому районі людина, 35 років працює лісничим Сві­тя­зького лісництва, має чудову сім’ю. Війна випробувала його як чоловіка, як особистість, навчила цінувати щирі людські стосунки і радіти мирному небу над головою.

Мирослава ЦЮП’ЯХ.