Головна Військо Вічна пам’ять герою, що загинув за майбутнє без війни

Вічна пам’ять герою, що загинув за майбутнє без війни

1254

«На сході України загинув уродженець Шацького району айдарівець Іван Смоляр. Іван Смоляр (позивний Дядя Ваня), 1961-го року народження, був ветераном війни в Афганістані. Улітку минулого року прийшов в «Айдар». Мав звання сержанта, був командиром 8-го відділення 2-ї штурмової афганської роти.

4 липня Іван та ще один айдарівець підірвалися на розтяжці, один боєць з 24-ї бригади отримав поранення.

Поховали Івана Смоляра 6 липня на Полтавщині, де він проживав останні роки».

Повідомлення такого змісту минулого тижня з’явилося на всіх інтернет-ресурсах Волині. Нелегко було відшукати родичів загиб­лого героя – жодний з місцевих однофамільців не мав родинних зв’язків із жителем Полтавської області. Утім, цілоденний пошук та­ки дав результат: полеглим воїном виявився уродженець с. Гу­­пали тепер Любомльського, а в 1961-му – Шацького району (з 1959 по 1963 роки населений пункт входив у межі Шацького району, що й було зафіксовано в паспорті Івана Смоляра). Більше того, ниточка родоводу солдата, чиє життя забрала війна, проходить і че­рез наш озерний край. Троюрідним братом героя-захисника вия­вився Володимир Голядинець, директор територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Шацького району. З його слів, а також ще одного брата – Миколи Сиротюка, заступника головного лікаря санаторію с. Згорани, я спробувала створити той образ мужнього воїна, великого патріота України Івана Смоляра, яким він навіки увійде в пам’ять земляків.

Микола Сиротюк:

Брат народився 10 грудня 1961 року в с. Гупали Шацького району в багатодітній сім’ї, де, крім нього, виховувалося ще троє братів і сестра. В 1974 році батьки Івана прийняли рішення виїхати на Донбас. В с. Ганнівка Добропільського району закінчив школу, був призваний в армію. 1,5 року служби в Афгані у спец­підрозділі стали тяжким випробуванням для його сім’ї. Проте Іван живим і неушкодженим повернувся додому. Трохи працював у колгоспі, а після закінчення Донецького гірничого технікуму – на шахті «Піонер» у смт Новодонецьк. Пройшов шлях від рядового шахтаря до начальника дільниці, мав у підпорядкуванні 760 працівників. А потім сталася біда – брат отримав у шахті трав­му хребта, після чого деякий час був прикутий до ліжка. Мало того, що хвороба виснажувала Івана, то ще й дружина відмо­вилася доглядати за чоловіком-інвалідом. Тоді в житті брата з’явилася Яна – медсестра за фахом, яка поставила його на ноги, вселила віру в людей і майбутнє. Згодом вони одружилися, народився син Олексій. На шахту Іван не повернувся, натомість придбав будинок у с. Деревки Котелевського району Полтавської області. За короткий час став першим у селі господарем: садив город, мав у господарці свині, качки, кури, утримував пасіку. Крапку в спокійному й розміреному житті поставила війна. Іван не міг змиритися з тим, що українців убивали на їхній же землі, і пішов добровольцем у зону АТО. Все своє свідоме життя він прожив у зросійщеній Донеч­чині, а роз­мовляв винятково українською і був патріотом, для якого Україна – понад усе.

З вересня 2014 року разом із полтавськими побратимами по Афганістану Іван поповнив ряди 2-ї афганської штурмової роти добровільного бата­ль­йону «Айдар», був командиром розвідувальної роти.

Пишався командою мужніх воїнів-шибайголів, з якими не страш­но було ні в вогонь, ні в воду.

Декілька тижнів тому я роз­мовляв з ним по телефону. Іван, який вже майже рік перебував на війні, ні на що не скаржився, не нарікав. Навпаки, як справжній чоловік відчував себе на своєму місці, мав тверді наміри продовжувати боротьбу з ворогом сті­льки, скільки буде потрібно. Правда, вже тоді він передчував непоправне – сказав мені: «Мабуть, я загину». А тут ще й сестрі Івана сон приснився, ніби брат у неї в гостях і промовляє: «Більше я в цій хаті ніколи не буду». Умовляння сестри не повертатися в зону АТО ні до чого не привели…

Володимир Голядинець:

Два роки тому брат приїжджав із сім’єю: дружиною, сином і сестрою до нас у Голядин. Я показав тоді йому наш озерний район, особливо сподобався Іванові санаторій «Лісова пісня». Гарно відпочили, поспілкувалися. Я не здивувався, коли взнав, що брат пішов добровольцем на війну. Він завжди був людиною дії, принциповим, відповідальним, вважав, що захищати Україну від ворога – обов’язок кожного чоловіка. Коли прийняв рішення йти вою­вати, то навіть приховав свою інвалідність – хотів якнай­швидше потрапити на передову.

Солдат із позивним Дядя Ваня загинув 4 липня, намагаючись врятувати саперів, які заїхали на мінне поле, – підірвався на розтяжці. Разом з ним полягло ще 4 бійців, 3 отримали поранення. 6 липня Котелевщина прощалася зі своїм мужнім земляком. На остан­ній поклін до брата-героя приїхав і Микола Сиротюк. Не міг без сліз розповідати про церемонію прощання, про сотні людей: родичів, земляків, афганців, побратимів-айдарівців, які прийшли віддати шану захиснику України. Про почорнілу від горя дружину, неповнолітнього сина, про осиротілу пасіку, медом з якої ще не так давно командир роти Іван Смоляр частував своїх бійців…

Разом з родиною героя, його друзями й знайомими пом’янімо щирою молитвою і ми, жителі Шацького краю, полеглого воїна Івана. Він загинув за Україну, за мирне небо над нашими головами, за майбутнє без війни.

Мирослава ЦЮП’ЯХ.