Головна Військо Віталій Бонк: «Свій бронежилет із трофейною кулею в пластині я віддав побратиму»

Віталій Бонк: «Свій бронежилет із трофейною кулею в пластині я віддав побратиму»

1082

Минуло більше року з того часу, коли жи­тель Шацька Віталій Бонк у складі 72-ї ок­ре­мої гвардійської механізованої Красноградсько-Київської бригади вперше поїхав на буремний схід. Вдома лишилися вагітна другою ди­тиною дружина Ірина і маленька донечка Настя. Ні Віталій, ні його рідні не знали, що буквально за тиждень після призову солдат, без будь-яких навчань і підготовки, відстрілюватиметься від ро­сій­­ських найманців на самому кордоні з країною-агресором.

– Війна миттєво ввійшла в моє життя. Декілька днів у м. Біла Церква, потім – у Запорізькій області, а далі – передова. Видали автомат, патрони і жодного засобу захисту. Спершу ми несли чергування на блокпостах – це зазвичай були окопи з декількома мішками піску – біля населених пунктів Антонівка, Солнцево, Амвросіївка Донецької області. Небезпека чатувала на нас повсякчас – російські найманці били в нашому напрямку з ГРАДів, ми ж мали в своєму розпорядженні лише самохідні гаубиці 2с3 «Акація», – розповідає Віталій.

Військова спеціальність бійця – радіотелефоніст із радіо­упра­вління. Разом з командою він виїжджав на позиції, виявляв місця розташування ворога і передавав координати в штаб. Жили в бліндажах, харчувалися тим, що доставлять волонтери. Найбільша проблема була з питною водою – місцеві продавали її військовим по 40 копійок за літр. З часом з допомогою добрих людей, зокрема сусідів, був придбаний для Віталія бронежилет. Як він сам його характеризує – якісний, чеського виробництва. Саме цей засіб за­хисту і рятував бійцю життя.

– Найстрашніший момент служби був тоді, коли російські най­манці розстрілювали колону нашої техніки, яка везла боєприпаси і продукти в смт Ізварине Луганської області. Я тоді їхав у третій машині, аж тут стався вибух – це на фугасі підірвався перший автомобіль. Техніка почала розвертатися, аж виявилося, що зеленка також замінована. Транспорт вибухав один за одним, по колоні була відкрита стрільба, з’явилися перші двохсоті… Я до сих пір не знаю, як врятувався. Вискакуючи з машини, зачепився бронежилетом за ручку. Біля побратима, який допоміг мені зві­льнитися, раптом вибухнула міна. Йому знесло півчерепа – за­гинув на місці, я ж лишився неушкодженим. Правда, зловив мій бро­нежилет кулю – влучила в область серця, там, у пластині, і ли­шилася (до речі, цього бронежилета із трофейною кулею я віддав після демобілізації своєму побратиму). Поряд був ма­ле­нький рів – у ньому й пересиділи атаку. Підкріплення не дочекалися, хоча викликали його вчасно. Результати обстрілу – декілька загиблих, поранені, більше 40 знищених машин, – бійцю важко згадувати про цей тра­гічний епізод війни.

Біль у спині досі не дає Ві­талію забути про ще одне зіт­кнення з ворогом. Сепара­тисти обс­трі­ляли КРАЗа, в якому їхав солдат. Водій ви­пустив з рук кермо, і машина перевер­ну­лася. Дякувати Бо­гу, наш зем­ляк лишився живий, хоча отримав трав­му хребта. Лі­ку­вання в госпіталі, потім – у са­наторії м. Одеса дало, зви­чайно, результат, проте велике на­ван­таження завж­ди дається взнаки. Спина, де, за тверд­женням медиків, уже утво­рює­ться грижа, часто болить.

При нагоді Віталій Бонк дякує керівництву Шацької ра­йонної лікарні за надану йому і маленькій донечці безоплатну путівку в санаторій ім. Чка­лова м. Одеса, педагогам ЗОШ І-ІІІ ст. сіл Мельники та Ростань – за допомогу коштами (вони перекинули на картку Віталія відповідно 1 100 та 1 000 грн.), районній владі та волонтерам з ГО»Небайдужі». З розу­мін­ням поставилися до сім’ї учас­ника АТО і в приморській зд­равниці: надали для дружини і другої доньки кімнату, зро­бивши 50-відсоткову знижку. Лікування в санаторії, як і спілкування з психологом, пішло Віталію на користь – став спокійнішим, менш нер­вовим. Бо зразу після повернення додому спав по годині-пів­тори.

Днями у Віталія гостював побратим із сім’єю, разом з яким переживали всі жахи воєнних буднів. Відпочили, поспілкувалися, пом’янули загиблих друзів. Виявилося, що не так легко відпустити війну. Вона ввижається їм скрізь: у сні і в реальності, переслідує, мучить, накручує нерви. Відпочиваючи на березі озера Пісочне, молоді люди йшли повз корпус санаторію «Лісова пісня», раптом на другому поверсі щось із гуркотом впало на підлогу. Реакція на шум в обох була однаковою – бійці аж присіли. Як розповів Віталій, у побратима Сергія з Білої Церкви всі руки збиті – коли дає про себе знати «донбаський синдром», він іде в гараж і вибиває в стіні блоки. Хто не бачив війни, той його не зрозуміє.

Зараз у нашого земляка все добре. Підростають донечки Настя і Маргаритка, поступово налагоджується здоров’я, тьмяніють страшні спогади. А нещодавно в житті бійця сталася приємна подія – Віталія нагородили орденом відзнаки «72-а окрема гвардійська механізована Красноградсько-Київська ордена Червоного Прапора бригада». Вітаю захисника з нагородою. Нехай з його життя якнайшвидше відступить війна і ввійде довгожданий мир.

Мирослава ЦЮП’ЯХ.