Минув місяць, як настоятель парафії святого Архістратига Михаїла УПЦ КП смт Шацьк отець Роман Скірак (на фото ліворуч) повернувся із зони АТО. Поїздку на війну він здійснив як військовий священик і протягом місяця духовно опікувався бійцями прикордонних військ України, які несуть службу під Маріуполем Донецької області. Було важко і фізично, і психологічно, небезпека чатувала на кожному кроці, проте отець Роман жодного разу не пошкодував про перебування в горнилі війни. Тепер часто переглядає світлини та відео з зони АТО, зідзвонюється з бійцями, яких уже вважає своїми друзями, і планує наступну поїздку на передову, яка має відбутися на Великдень.
5 лютого 40 капеланів виїхали з м. Київ у донецькому напрямку. В повному військовому обмундируванні, з засобами захисту, аптечками, більше того – з необхідним багажем знань з психології та навиками з тактичної медицини. Вони мали замінити тих священиків, які вже протягом місяця перебували на передовій. Отець Роман згадує, як пізно ввечері в суботу він прибув у прифронтове селище Зоря, а вже в неділю зранку звершив першу Божу службу в храмі, облаштованому в приміщенні недобудованої лікарні. Там же, в підвалі, і жив разом з бійцями. Кожен день священика розпочинався з молитви, на яку до храму постійно приходило 5-10 солдатів. Військові, які відправлялися на лінію фронту, що проходила за 5 км від селища, сприймали благословення отця Романа як невидимий і сильний захист від підступного ворога.
– Селище Зоря влітку минулого року було дуже гарячою точкою на карті АТО. Зараз там спокійно, проте звуки вибухів і пострілів долинають із передової щодня. Я часто ходив на блокпости, де спілкувався з бійцями. Нерідко вони самі йшли до мене. Приходили з бойових операцій, змучені, виснажені, їсти не хотіли, спати не могли. Прагнули одного – виговоритися і почути в розмові слова підтримки, – розповідає отець Роман.
Бійці, якими опікувався священик, були жителями Волинської, Львівської та Хмельницької областей. Одні й раніше жили з вірою у серці, знали молитви, сповідалися і причащалися, інші тільки на війні пізнали Бога. Пам’ятним для отця Романа стало знайомство з 60-літнім професійним військовим, танкістом, який все життя покладався лише на власні сили. І лише тривала участь у бойових діях на сході країни, моменти, коли життя – на волосині, змусили його визнати і зізнатися священику: «Знаєте, отче, таки є над нами Вища сила».
Мужні чоловіки, які зі зброєю в руках стають на захист України, які звикають до некомфортних умов проживання і дефіциту найнеобхідніших речей, є беззахисними перед душевними стражданнями. Військова служба багатьох із них затягнулася на довший, ніж було обіцяно, період; вони по півроку не бачаться з рідними. Сім’ї деяких взагалі розпадаються. Такі бійці йшли зі своїми болями до отця Романа, знаходячи розраду в простому спілкуванні, зміцнюючись духовно після його настанов і порад. Вони й зараз йому телефонують.
У вільний час отець Роман допомагав бійцям на кухні, виконував багато іншої роботи. Хтось до нього звертався на «ти», хтось – на «ви», проте завжди з повагою. А одного разу військові запросили священика… пограти в футбол. І той погодився! Хлопцям незвично було спостерігати за ним, бо ж кожен звик бачити духовного отця як служителя культу в храмі, в ризах, строгого і серйозного. Дивувалися, сміялися, а один навіть зізнався, що все життя боявся священиків, тому і в храм не ходив. Тепер же, завдяки отцю Роману, переконався, що вони – прості й душевні люди.
– На війні є велика потреба в капеланах. У зоні АТО мають одночасно перебувати 400 військових священиків. Таких показників ще не досягнуто, проте приємно, що з відродженням армії відроджується і капеланство, що поруч із православними Київського патріархату духовну підтримку українським бійцям надають греко- і римо-католики, протестанти. Вже два роки триває неоголошена війна, проте й досі священики доїжджають у зону АТО з великими труднощами і перешкодами. На блокпостах їх детально перевіряють, телефонують у військові частини, де на них чекають. А ще запитують пароль, якого духовні отці зазвичай не знають. Зараз наша церква вирішує разом із міністерством оборони України питання видачі посвідчень для капеланів і їхнього законного перебування в зоні АТО, – священик розповідає про проблеми капеланства.
З місцевими жителями отець Роман спільної мови не знайшов. В містечку лишилися одні жінки, діти і старики – майже всі чоловіки воюють на боці російсько-терористичних угруповань. Жінки, як тільки бачать українських військових, відразу припиняють розмови – щоб запобігти витоку будь-якої інформації про чоловіків-сепаратистів. Самі ж постійно носять їм харчі і все необхідне.
Місяць для отця Романа пролетів швидко: в молитвах, спілкуванні, щоденній дрібній роботі. Вважає, що йому ще повезло, от інший священик, якому постійно телефонував, пережив на передовій найстрашніше. Жив і спав в окопах, не знімаючи ні бронежилет, ні каску. Коли впродовж декількох днів його з солдатами накривали ворожі «Гради», безупину молився на колінах. Вже і з сім’єю попрощався, проте Господь почув його молитви.
Відпочивши і набравшись сил, отець Роман і отець Матвій, настоятель парафії УПЦ КП в смт Люблинець, планують поїздку в зону АТО як волонтери. Мають намір зібрати найнеобхідніше для сиріт дитбудинку, для людей похилого віку, переселенців, військових і навіть бідних місцевих храмів і священиків (повезуть для них ризи, свічки тощо). В понеділок, на другий день свята Воскресіння Христового, буде збиратися допомога біля каплички святої мучениці Тетяни, що в смт Шацьк. Отець Роман просить приносити паски, сирі яйця, ковбасу, консерви; пральний порошок, туалетний папір, памперси, вологі серветки, а також одяг, спідню білизну і шкарпетки. Добрі люди жертвують священикам кошти на дорогу, бо на одне лише пальне потрібно 8 тисяч гривень.
Такий він, душ-пастир Роман Скірак – і служитель Богу та ближньому, і психолог, і волонтер. Опікується в Шацьку невеликою церковною громадою, будує храм, завойовує авторитет серед людей і представників влади, виступає проти релігійних конфліктів, закликає до миру, їздить з високою християнською місією на буремний схід. Хай допомагає йому Господь у благих справах.
Мирослава ЦЮП’ЯХ.