Микола Петрович Боярчук понад 20 років працює в Шацькій селищній раді. Стартував у скрутні 90-ті, зараз учетверте обраний депутатом селищної ради і вже третє скликання поспіль є секретарем. Службові сходи долав помірковано, збагачуючись досвідом роботи, налагоджуючи співпрацю з керівництвом і колегами, завойовуючи авторитет серед місцевих жителів. 5 лютого Микола Боярчук відзначатиме 60-річчя. Про кар’єру, секрети порозуміння з людьми і кохання всього життя читайте в святковому інтерв’ю з ювіляром.
Село Куснища Любомльського району – рідне для Миколи Петровича і багате на події його молодості. Там закінчив школу і зустрів свою майбутню дружину Катерину Панасівну. В обох кохання з першого погляду з роками переросло у велике взаємне почуття. Воно лише міцнішало, коли Микола і Катерина здобували освіту в різних містах України, коли юнак служив в армії в далекій Литві і цілий рік працював на заводі в Дніпропетровську. На чужині Микола Петрович довго не пробув. Повернувся в рідне село, в 1976 році одружився з Катериною Панасівною. Незабаром новостворена сім’я Боярчуків переїхала до Шацька. Обом у селищі знайшлася робота: чоловікові – в місцевій дільниці газового господарства, жінці – в школі. В подружжя народилися діти Оксана та Андрій. Микола Петрович працював і вчився одночасно – довелося ще здобувати освіту в Львівському житлово-комунальному технікумі та Луцькому індустріальному інституті.
Коли на початку 90-х голова селищної ради Віктор Криса запропонував Миколі Боярчуку посаду свого заступника, той погодився. У 2000-му депутата Шацької селищної ради і водночас організованого, відповідального працівника вперше було обрано секретарем органу місцевого самоврядування.
– Нелегкі то були часи. Заробітна плата не виплачувалася. З селищного бюджету тоді фінансувалися школи, клуби, бібліотеки, медпункти. Працівники цих закладів і йшли до нас просити гроші: хто з довідкою, що хворий, хто з документом, що дитина їде на навчання. Багато просто не могли звести кінці з кінцями. Коштів з мізерного бюджету катастрофічно не вистачало, виплачували їх прохачам невеликими сумами і лише в разі особливої потреби, – згадує сумнозвісну кризу Микола Петрович.
З перших років роботи запам’ятався і безкінечний кругообіг поділу землі під сінокоси і городи. Люди масово тримали худобу, тому законних місць для заготівлі сіна всім не вистачало. «Дайте хоч ще зо два метри!» – ходили слідом за працівниками селищної ради і просили. Те ж саме і з городами. Як тільки приходила весна, установу окуповували бажаючі отримати наділ під картоплю, овочі чи злаки. Порядок надання землі і її використання часто змінювалися, ділянки то давали, то забирали, а людський потік відповідно не зменшувався.
– Зараз усе змінилося. Сінокосів уже ніхто не ділить, городів садять менше, худобу збувають. У значній мірі проблему вирішили і земельні паї, – розповідає секретар селищної ради.
Утім, решта обов’язків посадовця з плином років майже не зазнала змін. Попри наявність комп’ютера, – все ті ж гори паперів, заяв, документів. Здійснення повноважень голови, організація сесій і засідань виконкомів, координування діяльності комісій ради, контроль за виконанням її рішень та багато іншого – все це теж лягає на плечі секретаря. Та найважче працювати безпосередньо з людьми, реагувати на їхні скарги, згладжувати конфлікти між сусідами, мирити тих, хто воює за землю. В таких ситуаціях Микола Петрович завжди діє грамотно, продумано, без зайвих емоцій. Очевидці таких «розборок» стверджують, що в секретаря селищної ради – талант оминати гострі кути, знаходити компроміс і домовлятися з людьми. Як у професійного дипломата. Рідні ювіляра розповідають, що він і в побуті такий же: переведе конфлікт у жарт, без роздумувань поступиться предметом суперечки – аби лише не спровокувати сварки.
Під час виїздів на місця Микола Боярчук вирішує проблемні питання не тільки словом, а й ділом:
– Частенько до нас звертаються люди, в яких підтоплюються садиби. Аби уникнути цієї збиткової для господарства ситуації, завжди раджу їм не загачувати і постійно прочищати рови, щоб вода мала куди стікати. Одні не хочуть, інші не усвідомлюють важливості цієї роботи. Якось прикрутив велосипедом до селищної ради дядько з Мельників. Біда, каже, затопило. Поїхали ми до нього. Причина виявилася банальною – той же нерозчищений рів. Взяв я лопату, взув гумові чоботи і за лічені хвилини зробив так, що вода почала сходити. Мало не насварив на безпорадного дядька: замість того, кажу, щоб тратити на дорогу до Шацька дві години, ви могли б давно звільнити обійстя від води.
Микола Петрович не боїться фізичної роботи. Про хватку господаря свідчить його добротний будинок, зразкове подвір’я, чималий сад. Садівництво, до речі, не так давно стало його улюбленою справою. Догляду за щепленими деревами, які вже дарують господарям, їхнім дітям і внукам щедрі врожаї плодів, приділяє багато вільного від роботи часу.
Менше, звичайно, як сім’ї, котра завжди була і є для Миколи Боярчука головним сенсом життя:
– Тут мене завжди чекають, тут я потрібен. Хоч діти вже дорослі, живуть окремо, підростає троє внуків: Олег, Юля і Ромчик, та всі ми єдине ціле – сім’я. Лише для неї працюю, будую, плекаю сад, для неї живу.
…Насамкінець і я особисто скажу кілька слів про ювіляра. Так співпало, що Микола Петрович – батько моєї подруги дитинства, а тепер і хресної мами моїх дітей Оксани. Десятки літ минули відтоді, коли ми грали в доньки і мами, а дядько Коля ані трохи не змінився. Такий же привітний, добродушний, завжди усміхнений, з неперевершеним почуттям гумору, вмінням розряджати напружену обстановку і говорити афоризмами. А ще чудовий сім’янин. Адресую ювіляру найкращі вітання і передаю слово доньці Оксані:
– Таточку, є лише один сумний момент у твоєму ювілеї – ти став на рік старшим. Позитиву значно більше, бо всім тим, чого досягнули в житті, ми завдячуємо тобі і мамі. Вдячні за любов, турботу, мудру пораду, постійну підтримку. Просимо вибачення за все і наказуємо ніколи не хворіти, душею не старіти, довго і благополучно жити в парі з мамою. А ще залишатися таким, яким ти був і є для нас усіх – найкращим чоловіком, татом і дідусем.
Мирослава ЦЮП’ЯХ.
