Щира розмова та увага – основне, чого потребують незрячі

Які проблеми мають люди, котрі бачать світ у всіх його ко­льо­рах та деталях тільки част­ково або не бачать його зовсім? Чим живуть і як?

Днями голова Любомльської ГМТПО УТОС Ігор Мороз, секре­тар організації Алла Гурняк та член правління Костянтин Чес­ноков відвідали членів орга­нізації.

Спочатку вони завітали до оселі незрячих Кузьмич Ганни Марківни та її сина Олексія (на фото) із села Затишшя. Вони обоє – непов­носправні, правда, Ганна Марківна – інвалід ІІ групи з дитинства, а син Олексій має І групу інвалідності з дитинства по зору. Живуть вони у доброт­ному будинку, тримають неве­лике господарство (свиней, ку­рей, качок), обробляють город. Олексій каже, що поки пенсії на життя вистачає. Допомагають по господарству й сестра з чо­ловіком, які донедавна жили разом з Ганною Марківною та Олексієм, а тепер переїхали жи­ти в село Мельники. Алла Гурняк запросила Олексія взяти уча­сть у пісенному конкурсі, який відбудеться наступного року се­ред членів товариства нез­рячих (хлопець навчився грати на гітарі та баяні у Клеванській музичній школі та був активним учасником культурних заходів, які проводила організація не­зрячих).

77-річний житель села Піща Василь Писачук живе разом з дружиною, сином та невісткою, які його доглядають. Має проб­леми зі здоров’ям, тож вдячний членам УТОСу за матеріальну допомогу. Ігор Мороз розпитав його про життя-буття, проблеми та потреби.

У селі Пулемець проживає двоє членів товариства незря­чих, до яких завітало керів­ництво міжрайонної організації УТОСу – Софія Гарчук та Іван Сидорук. Софії Калинівни вдома не застали, тож пакунок з кру­пами передали сільському голо­ві Василю Демедюку.

Івана Сидорука застали вдо­ма. Зараз він проживає в одно­му дворі зі своєю племінницею та її сім’єю, допомагає їм по гос­подарству. Чоловік запитав, чи є можливість придбати наруч­ного голосового годинника, який би повідомляв час, бо ті го­дин­ники, які продаються в Шацьку, часто ламаються і ремонту не підлягають. Алла Гурняк зазна­чила, що в Україні зараз таких годинників не виробляють, оскі­льки завод, який займався їхнім виготовленням, знаходиться на окупованій території.

До Миколи Дрозда, жителя села Ростань, керівництво УТОСу завітало в останню чергу. Щирі, товариські обійми на початку зу­ст­річі змінилися дружньою роз­мовою. Зараз чоловік живе з ма­тір’ю, доньками та внуками. Го­ловна цінність для цих людей – хороші стосунки в родині, де ко­жен член сім’ї відчуває під­трим­ку та розуміння рідних. Микола Дрозд є членом правління това­риства незрячих, раніше майже жодного разу не пропускав збори організації, бо саме в їхньому товаристві мали змогу обгово­рити проблеми, поділитися боля­ми і радощами, підказати, куди звернутися в тій чи іншій си­туації.

Усім, кого відвідували, Ігор Мороз вручив пакети з крупами. Звичайно, що це – лише крихта з того, що хотілося б дати людям, які й так обділені долею. Але про­блема – у фінансуванні органі­зації. Наприклад, на цей рік з Лю­бомльського бюджету на гро­мад­ську організацію виділили 13 тис. грн., з бюджету Шацького району – 1 тис. грн. В Ковель­сь­кій організації також ситуація не краща, яку профінансували на початку року на 2 тис. грн. Але незрячі сподіваються, що кошти на потреби організації будуть до кінця року виділені додатково.

А за допомогу в організації відвідин членів товариства нез­рячих Ігор Мороз висловлює щи­ру подяку Шацькій районній раді та Шацькій райдержадміністрації.

Віта ШЕПЕЛЯ.