Серед тих, хто в останні роки війни на сході став на захист незалежності України та гідно виконав свій обов’язок – 21-річний житель селища Шацьк Богдан Шалімов.
Після закінчення Шацької ЗОШ І-ІІ ст. хлопець пішов навчатися до Львівського професійного політехнічного ліцею на слюсаря з ремонту автомобілів та електрогазозварювальника. Згодом вісімнадцятирічного юнака на початку жовтня 2013 року призвали на строкову військову службу. Каже, що втікати від служби у Збройних силах не було навіть і думки, бо був переконаний, що кожен чоловік має виконати свій обов’язок, потоптати берці по плацу, відчути усі переваги справжнього солдатського життя. Служити потрапив у Донецьку військову частину у внутрішні війська. З початком подій на Майдані, коли розпочалася Революція Гідності, їхню частину кинули підтримувати порядок під час мітингів. В ті місяці побачив двояку сутність мітингувальників: одні боролися за свої права та право країни на європейське майбутнє, інші – усіма способами виявляли зневажливе ставлення до тих, хто просто стояв по інший бік Майдану та змушений був виконувати накази своїх командирів. Зі зброї, розповідає Богдан, його товариші по службі мали на той час лише газові балончики та щити.
У березні 2014 року їхня частина повернулася назад у Донецьк, а вже через два дні їх поставили охороняти адмінбудівлі. Добре пам’ятає й про перші заворушення, які розпочалися у Донецьку. Нападів зазнали й військові частини, які знаходилися на території двох областей. 29 червня відбувся останній штурм їхньої військової частини «ввічливими людьми», від якого ледве відбилися та змушені були передислокуватися в аеропорт Маріуполя. Батькам же Богдан сказав, що їх уже давно перевели у військову частину на Харківщині.
У Маріуполі розпочалися військово-бойові будні. Ще будучи солдатом-строковиком, довелося стати на захист України від російської окупації, неодноразово брати участь у бойових діях. Тож уже 29 травня 2015 року Богдан Шалімов звільнився в запас, маючи посвідчення учасника бойових дій. Про той період розповідає неохоче, бо багато чого довелося пережити, та не знає, чи варто про усе розповідати?
Через рік хлопець вирішив піти на контрактну службу до лав Збройних сил України. «Коли війна в країні – то чого ховатися? А коли знайомі починають розпитувати, як там воювати, скількох «сєпарів» убив, відповідаю, що військкомат відчинений, хто хоче побачити – йдіть і служіть, переконаєтеся в усьому на власні очі», – розповідає Богдан. Прослуживши півроку (саме на такий термін був підписаний контракт), у листопаді повернувся додому.
До мирного життя каже, звикати важко, на військовій службі та війні – простіше: щоденний страх переростає у буденну звичку, тож на нього бійці вже не звертають увагу. А тут, в мирному житті, людині, яка, як це страшно не звучить, звикла до війни, важко віднайти себе, визначитися з життєвими пріоритетами, знайти роботу до душі. Поки що Богдан хоче побути вдома, з батьками, поспілкуватися з друзями та рідними. Можливо, для когось він – давно уже не той юнак, який три роки тому пішов служити до війська, бо солдатська служба змінює людину, спонукає переосмислити життєві пріоритети, цінності, а війна, де неодноразово доводиться бачити смерть своїх бойових побратимів, каліцтво чоловіків у розквіті сил – й поготів.
Та життя триває, де б воно не було: тут, у мирному краї, чи там, у Донецьку-Луганську, де попри все, гідно виконують свій обов’язок тисячі наших чоловіків – захисників Вітчизни. Зі святом їх!
Віта ШЕПЕЛЯ.
