Бо ми люди

Давно не писала. Чекала, щоб йокнуло, адже цю тему вин­ошувала довго.

Ми там всі будемо – пра­вославні і католики, баптисти та атеїсти, здорові і хворі, старі і молоді, самогубці і ангелочки-діти. На цьому клаптику землі, ви­діленому на поховання по­мерлих, знайдемо спочинок всі, але ніхто не знає, коли саме, в який час, та й не відкупишся ні за які гроші.

… А як же людина? А що ж людина? Живе на землі. А крила має… Вони, ті крила, не з пу­ху-пір’я, а з правди, чесності і до­вір’я… (із вірша «Крила» Ліни Кос­тенко).

На цих крилах ми підно­си­мося до мудрості, щедрості, віри в Бога і в нашу рідну неньку – Україну, бо не маємо права на байдужість, бездушність, коли мова піде про цвинтар. У цьому місці, виплаканому і ви­моленому, упокоїлося не одне покоління моїх земляків. Часто чую від односельчан: «Заве­зуть до Курата» – так звали главу сім’ї, що жив поблизу кла­довища. Або ще: «Два на метр всім вистачить». А ще кажуть: «Скільки людей проведеш, сті­льки тебе зустріне в час твоєї кончини». Ось така життєва муд­­рість, що вчить нас шаноб­ливо ставитися до святого місця, могил, до покійних, які спос­­терігають за нами з небес і моляться за наше благо­по­луччя.

Колись давно читала, що го­ловними в селі є баня, вби­ра­льня і цвинтар. У наш час нікого не здивуєш тим, що в хаті є ванна кімната і туалет, а цвин­тарі в кожному місті і селі – різні.

Коли буваю вдома на Го­ро­хівщині, обов’язково відвідую могили тата, бабусі, дідуся, пер­­шої вчительки, односе­ль­чан. Вони всі з мого дитинства і юності. А на Львівщині – щодня багато людей біля могил рідних: запалюють лампадки, моля­ться, садять живі квіти і деко­ративні кущі.

Світязький сільський цвин­тар – це обличчя села. Порядок і чистота на ньому залежать не тільки від сільських депу­татів, церкви, а й від нас са­мих, простих людей. Ми маємо прибирати біля могил не тільки перед Великоднем. Так, навесні кладовище чисте, красиве, в руш­никах, заквітчане живими і штучними квітами. А в іншу пору року? Потрібно постійно слід­кувати за порядком на кла­довищі, за тим, щоб не зарос­тало воно акацією і бур’янами, щоб не викидалося сміття і ри­туальна атрибутика у не приз­­начених для цього місцях. Знаємо,  що за кошти сільської ради ви­возиться сміття, при­возиться пісок, вирубується ака­ція і сто­літні дерева за ціною від 500 грн. до кількох тисяч за кожне, відремонтована дорога по вул. Набережній, якою ве­зуть покій­ників від церкви до цвинтаря. За кошти фонду «Пат­ріоти Во­лині» (10 тис. грн.), кошти сіль­ської ради (16 тис. грн.) прове­дено вирубу­вання аварійних і старих дерев. Працівники сіль­ської ради та монастирська бра­тія під керів­ництвом отця Ар­сенія приби­рали територію старого кладо­вища. Осінньої пори всім людям є що робити біля могил рідних. Не забуваймо, що всі там бу­демо. Нам залишається свято берегти пам’ять про померлих, вчити дітей доглядати за мо­ги­лами рідних, щоб знали, хто і де похований.

Сільський цвинтар має свою історію, свої традиції. Ще й досі, коли ховають, то рідні ставлять загорожу та вста­нов­­­­­люють лавку, «бронюючи» місце для себе.

Всі ми ще пам’ятаємо про по­минальні обіди з горілкою. Зітхнули з полегшенням, коли припинили ставити на столи пляшки зі спиртним, адже дохо­дило до абсурду: «Випиймо, бо покійник любив випити». Дея­ких тягнуло на спів, «застілля» затягувалось, всі забували, що прийшли на похорон. На Ль­вів­щині, на Горохівщині, в смт Ша­цьк, у селі Пульмо вже ховають без поминальних обідів. Я не­щодавно поховала свекруху і вдячна благочинному отцю Ми­колі Вихору за такий почин, адже рідні, близькі мають бі­льше часу побути з покійником, головне – відправа в церкві, на кладовищі, читання псал­тиря і молитв. В с. Світязь ар­хіманд­рит Арсеній також ого­ло­сив у церкві прихожанам про недоці­льність обідів, витрат, бо для покійника головне – мо­литва. Бу­демо надіятись на люд­­­ське розуміння.

А історія кладовища про­дов­­­­жується в написах на па­м’ятниках, у дбайливому дог­ляді могил, у вчительському ку­­точку поховання, в дубових хрес­­тах і плитах, у викар­бу­ва­них на камені свічці, церкві, кві­тах, човні, рибі, бричці, мото­циклі. Це історія життя і смерті, великої трагедії і любові, неза­гоєної рани і каяття, депресій і ду­шевних мук, недоспіваної пісні, ненароджених дітей… Це пам’ять, що пульсує, як жива душа, поза нею не існує людини. Бережімо один одного, адже ніхто не знає, що чекає на нас по­переду. Не гнівайтесь, бо, може, вже більше ніколи не по­бачимось. Любімо один одного, можливо, у нас не буде більше такого шансу. Радіймо життю, а туди ми ще встигнемо.

На часі – будівництво нового кладовища, бо на старому прак­тично місця немає. І тому Сві­тязькою сільською радою було розроблено землевпорядну до­ку­ментацію на облаштування нового кладовища площею 4 га поблизу урочища Чорне. Там уже веду­ться роботи зі вста­нов­лення ого­рожі. В планах – об­лаш­ту­вання криниці та під’їз­ду до цвин­таря. Звертаюся до вас, Ми­коло Васильовичу, бо добру справу почали і її треба гідно за­кінчити. Велике прохання від усієї громади, щоб був на кла­довищі господар – людина, яка б дивилась за порядком, слід­ку­вала за вибором місця і похо­ванням, а ми, люди, будемо всі­ляко підтримувати благоустрій території і водночас не забу­вати про старе кладовище, бо там – часточка нашої пам’яті.

Дорога до цвинтаря має бути чистою, як дорога до хра­му. Бо по ній неминуче йтиме кожен. Свою життєву дорогу ко­жен обирає сам, лиш би не спітк­нутись, а піднявшись – по­каятись, бо Бог нас любить та­кими, якими ми є.

Галина ЦВИД, с. Світязь.