23 листопада біля Шацького районного Будинку культури відбувся мітинг-реквієм з нагоди вшанування жертв голодоморів і політичних репресій. Саме 80 років тому статистикою смертей писалася одна з найтрагічніших сторінок в історії України – голодомор 1932-1933 років. Злочинна комуністична влада прирекла на голодну смерть мільйони українців. Маємо про це пам’ятати, мусимо про це говорити, щоб побороти в собі страх, який і досі живе в підсвідомості багатьох. Щоб не повторити помилок минулого.
Не можна було без внутрішнього хвилювання слухати Сергія Пархонюка, заступника голови Шацької РДА, Володимира Голядинця, голову Шацької районної ради, учнів ЗОШ І-ІІІ ст. смт Шацьк, а також ведучу заходу Марію Тішину, у виступах яких оживали страшні спогади очевидців тих подій, жахливі наслідки масового терору і людиноненависницької політики. Отець Сергій, настоятель Свято-Варварівського храму с. Острів’я, відправив панахиду за жертвами голодомору.
Найбільше вразив виступ історика й краєзнавця Володимира Носуліча, який зачитав присутнім унікальні факти власного дослідження:
– …У Шацькій гміні Любомльського повіту, який входив до складу Польської держави, у 1928 році почалася аграрна реформа. В нашій місцевості вона завершилася у 1932 році. Для місцевих селян були створені максимально сприятливі умови для ведення сільського господарства. Всі селянські землі були оцінені і проведена масштабна робота по наданню можливості селянській родині зібрати всі розрізнені наділи в одному місці. Паралельно йшли і меліоративні роботи з метою недопущення сезонних підтоплень сільгоспугідь.
У 1933 році шачани зібрали рекордний урожай зернових. Товарного зерна виявилося стільки, що його важко було продати. Наприклад, селянська родина Курдзяб із Шацька, відома за прізвиськом Ксьондзи, володіла у Хоромах 70 га землі і тримала 30 голів худоби.
У 1933 році гмінний уряд Шацька на чолі з Нестором Твердом залучив шацьких селян до вивозу піску та ґрунту для ремонту греблі дороги від Люцимера до Муравської – так звану Берльону. Багато шачан зголосилося на цю роботу, сподіваючись заробити якусь копійку. Але, як свідчать очевидці Олексій Сорочук, Дмитро Терета, Петро Носуліч, Оксеня Забродоцька-Гінайло, селянам заплатили житом, вагон якого прийшов на станцію Любомль з радянської України як гуманітарна допомога більшовицького уряду українським селянам, які нібито «стогнуть під гнітом панської Польщі». Більшого цинізму і придумати важко.
У середині 30-х років КПЗУ нелегально переправила через кордон в радянську Україну одного із засновників комуністичного осередку у Шацьку Лаврентія Михайловича Грисюка для проходження там ідеологічної підготовки. Пробувши в Харкові півтора року, комуніст повернувся додому зовсім іншою людиною. Він став мовчазним і замкнутим. Його син Віктор згадував, що, коли рідні стали розпитувати батька про життя у більшовиків, то він понуро відповідав: «Не питайте мене ні про що». Надивившись на радянську дійсність у перші післягеноцидні роки, Лаврентій порвав з комуністичною політичною діяльністю.
Інший незламний комуніст-підпільник Олексій Іванович Редько, який став головою Шацького ревкому у вересні 1939 року, за півтора року зумів розгледіти радянсько-комуністичну дійсність у своєму рідному селі. Незадовго до своєї загибелі сказав молодшому братові Юрію, відомому під прізвиськом Юрко Кам’янський: «Добре, що я не втягнув тебе в комуністичну діяльність, бо вся наша робота була помилкою».
Але і по сьогоднішній день носії комуністичної ідеології заперечують факт голодомору 1932-1933 років як геноциду українського народу. Вже один цей факт має стати вагомою підставою для заборони комуністичної ідеології на рівні із забороною фашизму.
Прикро, що й перші особи держави не хочуть визнати голодомор геноцидом, хоча це зробили вже десятки держав у світі.
Поки найвища політична влада у нашій країні буде лякливо озиратися на Москву і відверто плазувати перед нею, Незалежна Українська держава не відбудеться, і над нашим народом завжди буде маячити тінь 1933, 1937, 1949 та інших страшних років.
Усе по колу йде: не навчені нічому ні юрби, ні вожді на втомленій землі. З майдану пролетар повернеться додому, щоб наступити знов на ті ж таки граблі.
Після загальнонаціональної хвилини мовчання шачани, як і мільйони українців, запалили свічки пам’яті.
Мирослава ЦЮП’ЯХ.
P.S. Акція «Запали свічку» відбулася і в с. Ростань (фото внизу). Організатори заходу – Лариса Глушкова, завідуюча сільського клубу, та Алла Семенюк, директор ЗОШ І-ІІІ ст. с. Ростань, разом з учнями і вчителями згадали трагічні дати в історії України, засудили злодіяння комуністичної влади, жертвами яких стали мільйони життів українців. Наприкінці своєрідного уроку пам’яті школярі й педагоги запалили свічки як символ трагедії геноциду і водночас очищення задля майбуття.
