Своєю появою в Шацьку подружжя Олександр та Олеся Матяшуки пробудили місцеву культуру, що перебувала в апатично-застійному стані дрімоти. Музиканти від Бога, справжні самородки, вони своїм гармонійним тандемом за короткий час заповнили прогалини в концертних виступах краян і музичному вихованні маленьких жителів району. Віртуозною грою на багатьох музичних інструментах і професійним вокалом вмить підсадили шачан на якісну живу музику. Ще кілька років тому пара сумнівалася, чи пускати коріння в озерному краї. А сьогодні в подружжя Матяшуків підростає двоє діток, народжених у Шацьку, є власне житло, улюблена робота в музичній школі і чудові перспективи для розвитку.
Олеся змалку мала стосунок до музики – батько-самоучка грав на кількох музичних інструментах. До бажання доньки навчатися в музичній школі батьки поставилися з розумінням. Олеся закінчила клас бандури, водночас відкривши в собі унікальний голос, що є ідеальним для академічного співу. Не менш успішно, стрімко, хоч і з більшими труднощами, складалася музична кар’єра в Олександра. Рідні прихильно ставилися до музики: тато грав на баяні, старший брат навчався в музичній школі. У хаті було фортепіано. Купували інструмент для брата, хоч він його не надто цінував. Зате для 3-річного Олександра фортепіано було справжнім скарбом. Залишаючись з ним сам на сам, почав несміливо підбирати правою рукою мелодії, які чув по телевізору чи радіо. Як зараз пам’ятає, це були «Галя по садочку ходила» і пісні Валентини Толкунової. До 6 років уже непогано грав двома руками. Мріяв Олександр про одне – навчання в музичній школі, яка знаходилася в м. Ковель, за 10 км від рідного села Білин. Довгождану згоду батьків Олександр отримав, будучи восьмикласником і самотужки заробивши гроші на оплату навчання. А перед тим пережив неабияку трагедію: брат, якому не вистачало 100 доларів на придбання машини, таємно від усіх продав фортепіано. Олександр не розгубився: ходив грати на розстроєному інструменті, якого знайшов в односельців, випрошував у друга акордеон.
Через деякий час доля звела Олесю та Олександра в Луцькому музичному училищі. Велике взаємне почуття і, звичайно, спільний інтерес до музики поєднали їхні серця.
– 28 серпня у нас було весілля, а 1 вересня ми вже прийшли в Шацьку дитячу музичну школу на роботу. У мальовничий Шацьк нам порадила приїхати студентка училища із села Мельники Шацького району. Поспілкувалися з колишнім керівництвом – Валентиною Ханзерук, начальником відділу культури, відчули, що ми тут є бажаними. А ще надзвичайно припала до душі тутешня природа! Відтоді ми шачани, – розповідає Олександр.
З їхнім прибуттям концерти на районній сцені заграли новими мистецькими барвами. Зазвучали контрабас, фортепіано, акордеон, гітара, бандура. З ініціативи Олександра Матяшука і під його керівництвом у районному Будинку культури створився ансамбль народних інструментів «Веретено». Учні, з якими займаються викладачі Матяшуки, стали привозити з конкурсів і фестивалів призові місця. А родзинкою всіх творчих заходів стала гра з допомогою рук. Щойно згадала про неймовірні можливості Олександра, як тієї ж миті долоні музиканта склалися докупи і зазвучав… гімн України! Без інструмента, без фальшу!
– У мене не може бути фальшивих нот, бо маю абсолютний слух, – відповідає на моє німе запитання співрозмовник. – Щодо такого незвичного способу відтворення звуків, то я опанував його ще малим. Брав приклад із знайомих хлопців, котрі вміли кукати, як зозуля. Потім зметикував, що замість примітивного кукання можна створити досконалу мелодію. Між складеними долонями утворюю щілину – чим вона менша, тим вищим є звук і навпаки. Відшліфувавши це вміння, тонко відчуваю кожну ноту, яку видуваю.
Олександр зізнався, що мав сумніви щодо презентації першої незвичної композиції на районній сцені. Переживав, як сприйме шацький глядач, чи зрозуміє, чи не викличе це в нього сміху. Побоювання виявилися марними – мелодія «Одинокий пастух», виконана руками, викликала захват і шквал оплесків!
Олеся Матяшук у сценічному образі – щира українка: чорнява, в колоритному національному вбранні. Останні штрихи – бандура в руках, надвисокі ноти сопрано в голосі, народні композиції на вустах – і глядацький зал біля її ніг. Зараз Олеся в декретній відпустці, та вже не може дочекатися, коли повернеться в музичну школу до колег та учнів, ввіллється в ансамбль «Веретено». А ще планує, за прикладом чоловіка Олександра, здобути вищу освіту.
Запитую в Олесі, чи музикальні діти ростуть у їхній творчій сім’ї? 6-річному Ярославу поки ніколи музикувати – він з допомогою всіх підручних матеріалів (дерева, каміння, цвяхів тощо) будує на подвір’ї фантастичні хатки. Мама ледь встигає після нього прибирати. Утім, хлопчик непогано співає. А для 2-річної Улянки немає більшої втіхи, як побавитися з піаніно. За прикладом тата, який трирічним награвав простенькі мелодії, відкриває кришку інструмента і з величезним задоволенням виграє на свій манер.
Творча сім’я Матяшуків впевнено планує майбутнє. Все їхнє життя – це музика з безкінечною гамою особистих почуттів і переживань, професійних успіхів та перемог, відносин з людьми і благих справ. Не кожному суджено ввійти в цей світ і насолодитися його багатоголоссям. Олександр і Олеся – одні з тих щасливих.
Мирослава ЦЮП’ЯХ.