Жіноча пісня протяжністю в три покоління

Три покоління, три жінки, три долі-пісні, що співаються з по­чатку минулого століття і до сьо­­годні… То надривно-туж­ли­во, то радісно і життєствер­джуюче. В тих піснях є Світязь, взаємне кохання, втрати, пе­ре­моги, тяжка праця – все, на що багате людське життя. Не­має лише відчаю, бо з ним не сотвориш, не збудуєш, крутих вершин не підкориш. А вони, світязянки – свекруха, невістка і внучка – підкорили, і не одну, з піснею на вустах і з вірою в краще.

Найстаршій з них – Мотроні Зотівні Прасюк – скоро випов­ниться 85 років. Тепер вона – берегиня роду, найстарший його представник, бо ні братів, ні сестер уже немає в живих. Утім, пам’ятає ще той час, коли була однією з шести дітей у ве­ликій сім’ї. Батьки тяжко пра­цювали, заробляючи на шматок хліба на своєму і чужому полі. Малу Мотрону мама рано нав­чила виконувати всю жіночу ро­­боту: прясти, ткати, шити, ви­шивати. Через ті безкінечні обо­в’язки, а ще через війну дів­чин­ка, яка дуже хотіла вчитися, не змогла здобути повноцінну осві­ту, закінчивши лише шість кла­сів школи. А в 16 років Мотрону вже видали заміж за 18-річного Івана з Підманове. Поки чоловік 4 роки служив в армії, вдома підростав син Петро. З часом подружжя придбало в с. Світязь будинок, де почало вити власне сімейне гніздечко. Мотрона Зо­тів­на довгий час була домогос­подаркою, а коли син підріс – працювала в колгоспних яслах у с. Підманове, в колгоспі, але найдовше – 21 рік – листоношею у відділенні зв’язку с. Світязь.

У цій сім’ї, ще з діда-прадіда, жила пісня. Брати Мотрони Зо­тівни вправно вигравали на скрип­ці, гармоні, сопілці, а сама вона з дитячих літ дуже любила співати.

– Особливо до душі припали пісні, яких навчила мене свек­руха Єфросинія Василівна. Ці старовинні твори, з якими йшла по життю, через деякий час я почала співати вже зі своєю не­віс­ткою Ольгою, а пізніше і з внучкою Наталею. Така от у нас співоча сім’я! – не без задово­лення розповідає Мотрона Зотівна.

До речі, майбутня невістка – Ольга Гордіївна – з’явилася на світ 1950 року у січні …під пташині трелі. Щойно вона народилася, як батькові брати від­чинили в хаті двері і впус­тили до оселі змерзлих на лю­тому морозі птахів. Як тільки вони трохи відігрілися, стали цвірінькати на всю хату. «Наро­ди­лася співуха!», – влучно під­мітила тоді бабуся. Не забула маленька Ольга ні пісні, ні рідної української мови, коли виму­шена була в 1958 році виїхати з батьками до Середньої Азії. Хоч навчалася в російсь­ко­мо­в­ній школі, утім, з рідними спіл­кувалася винятково україн­сь­кою. А як співала по-українськи: і вдома, і в школі, і в худож­ньому самодіяльному колек­тиві Ташкентського культосвіт­нього технікуму, де навчалася на бібліотекаря! Представники місцевого багатонаціонального населення були в захваті від милозвучних народних творів, а для переселенців з України ці пісні були ковтком свіжого по­вітря. Всі 15 років, прожиті на чужині, Ольга дуже сумувала за Світязем і за родиною.

– І коли в 1972 році моя сім’я, нарешті, повернулася в село над Світязем, мені хотілося впасти на коліна і цілувати землю. Саме був кінець квітня, все навкруги зеленіло, цвіли сади. Краса неймовірна! Це мій Світязь, моє рідне село, мій рай… – Ольга Гордіївна не при­ховує хвилювання, згадуючи пам’ятну подію.

Цього ж року світязянка-ман­дрівниця одружилася, а зго­дом у подружжя Ольги та Петра Прасюків народилася донька Наталія. Вистачало в обох лю­бові і на Вітю – сина чоловіка від першого шлюбу. На жаль, він довго не прожив, рано відій­шов­ши у вічність. Ольга Горді­ївна трохи працювала ка­сиром у Світязькому кінотеатрі «Маяк», але найдовше, до са­мого ви­ходу на заслужений від­починок, – у сільській біб­ліотеці. Зі свек­рухою Мотроною Зотів­ною в неї склалися особ­ливі сто­сунки.

– Я не можу назвати її свек­рухою. Вона для мене мати, Петіна мати: добра, чуйна, енергійна, привітна і неймо­вірно талановита, – з ніжністю в голосі розповідає пані Ольга.

У них обох – багато спільно­го. Свекруха з невісткою сприя­ли створенню при сільському бу­динку культури хор-ланки «Сві­тязь», слава про який у ті часи блискавично поширюва­лася в районі та області. Жодна сільська подія не обходилася без участі співочих жіночок, піднімали вони настрій гляда­чам на святах першої борозни, обжинок, популярних тоді «Го­лу­бих вогниках», проводах на пенсію, шкільних заходах.

Згодом родзинкою виступів хо­ристок стало нововведення – інс­це­нізація народних пісень. Одну з таких постановок на пісню «Сидить дід на печі» побачили в кожному селі тоді Любомльського району і навіть на обласній сцені. Щоб реалізувати іншу, присвячену 40-річчю з Дня перемоги в Другій світовій війні, хористки спеціально їздили по воєнну форму в Любомль у військову частину. Скільки було азарту, самопо­жертви, віддачі улюбленій справі!

– Прийду, бувало, пізно додому – чи з репетиції, чи з виступів – не знаю, за що братися. Худобу голодну треба попорати, їсти приготувати, прибрати, шкільними успіхами доньки поцікавитися. Не раз і засне моя Наташа, не дочекавшись мене з роботи. Утім, ніхто з рідних ніколи не дорікав мені, бо всі знали, наскільки дорога для мене пісня і колектив «Світязя», – згадує Ольга Гордіївна.

Коли в непрості 90-ті роки минулого століття хор розпався, свек­руха з невісткою і не думали прощатися зі співом. Вони створили сімейний дует. Мама Мотрона тоді вже ходила з двома палками, проте перед односельцями і жителями району виступала вправно. Для обох пісня була і залишається сенсом життя – вона й зараз чи не щодня лунає в домі, в полі, під час роботи і відпочинку. А Ольга Гордіївна співає ще і в церковному хорі.

Донька і внучка Наталія Порховата тепер часто перетворює сімейний дует на тріо, гармонійно живлячи молодою енергією старовинні пісні мами і бабусі. Працюючи вчителем ЗОШ І-ІІ ст. с. Підманове, вона надихає на спів і творчість учнів та учителів. Бере участь у художній самодіяльності, захоплюється, як мама, книгами і сама пише вірші. Любов до пісні Наталія передає своїм дітям: Іванові, Юрі, Лізоньці. У сина Юри, до речі, проявляються неабиякі творчі здібності. У школі він – у перших рядах юних арти­стів: гарно співає і бере участь у всіх інсценізаціях, приу­ро­чених до шкільних свят. Чомусь немає сумніву, що пісня стане і його долею.

Для моїх співрозмовників, залюблених у спів, пісня є потребою з потреб. Вона робить їхнє життя яскравішим, душі – яснішими, біль – терпимим, труднощі – тимчасовими. А ще – надихає на ве­ликі справи добра і робить неспроможними заподіяти зле. Хай же в кожного з цих людей мистецтва панують у сім’ях взаємо­ро­зуміння і злагода, а українська пісня звучить з покоління в покоління! Натхненно, талановито і з душею.

Мирослава ЦЮП’ЯХ.