Його життя обірвала війна. Дмитру Табачуку назавжди – 41. Сьогодні наша громада на колінах прощалась з мужнім воїном, в останню земну дорогу свого татуся-Героя синочки проводжали, загорнувшись у синьо-жовті прапори.
Усі, хто знав Дмитра, любили і поважали його за надзвичайну доброту, щирість, позитив, який він випромінював. Ним пишалися, бо всі його вчинки були про порядність, виваженість та честь.
Він народився у нашому місті. Навчався у школі №13, у старших класах – у ЗОШ №7. Згодом – у Кременецькому лісотехнічному технікумі.
Після чого повернувся у рідний Ковель. І понад 20 років працював у Ковельському спеціалізованому акціонерному товаристві «ТУР». Пройшов шлях від робітника до майстра зміни. Ця справа була йому до душі, адже надзвичайно любив природу. Волинські ліси надихали його, додавали сил і натхнення.
Зустріч з майбутньою дружиною йому подарувала звичайна поїздка у маршрутці №20. У той день Діма добирався на роботу, Оксана – на заняття у медколедж. Познайомились, обмінялись контактами, ще довго пересікались у тій самій маршрутці. З часом їх дружба переросла у кохання. І у 2013 пара побралась, у них народилось двоє хлопчиків. Старшому Микиті зараз – дев’ять, меншому Владиславу – сім.
Разом вони раділи життю, кожному мирному дню. Все змінилось у лютому 2023, коли Дмитра мобілізували. Сімейні плани, задуми довелось поставили на паузу. Настав час тривог, очікувань, спілкування на відстані.
Дмитро пройшов навчання, потрапив в артилерійські війська, був корегувальником вогню мінометної батареї військової частини А4447. Вивчився на оператора дронів.
Всі, хто з ним воював поруч, пам’ятатимуть Дмитра як мужнього, відважного і надзвичайно надійного захисника. Він не раз з поля бою виносив на руках побратимів, дивився смерті у вічі.
Але і його хоробре серце обпікало те, через що доводилось проходити на війні. За словами рідних, особливо важко він переживав смерть свого командира, нашого земляка Петра Басанського з Колодяжного.
Це сталось торік у листопаді. Петро в останній момент замінив Дмитра на бойовому завданні, з якого не повернувся. Дмитра дуже це бентежило, йому постійно здавалось, що Петро загинув за нього.
Тож перше, що зробив, коли у січні цьогоріч був у відпустці, поїхав на могилу свого друга.
Знову листопад. На жаль, через рік Дмитро загинув сам. Свій останній бій він прийняв у місті Курахове Донецької області. Ще о 20 год. 05 хв. 14 листопада він говорив з дружиною. Їхня розмова різко обірвалась, бо Діма сказав: «Приїхала машина. Треба розвантажувати».
Це були останні слова, які почула Оксана. Його телефон з того часу мовчить…
Наступного ранку побратими розповіли, що на позиції, які вони зайняли, прилетів ворожий дрон. Внаслідок скиду вибухівки Дмитро отримав поранення, несумісні з життям.
«Вклоняємось перед відвагою, стійкістю та патріотизмом полеглого воїна, який боровся за Перемогу. Співпереживаємо родині у цій невимовно важкій втраті. Глибокі співчуття – дружині Оксані, синам Микиті та Владиславу, мамі Тетяні Хрисанівні, татові Миколі Полікарповичу, брату Сергію, сестрі Людмилі та всім, хто знав і любив Дмитра Табачука. Хай Господь дасть сили і витримки впоратись із непоправною втратою», – звертаючись до близьких людей Дмитра, сказав міський голова Ігор Чайка під час громадянської панахиди.
Віктор Кондратюк, начальник цеху САТ «ТУР», який працював з Дмитром усі 20 років, пам’ятає навіть той день, коли молодий юнак прийшов на роботу.
– Дмитро був тією людиною, яка об’єднувала навколо себе. Він прекрасно знав свою справу, допомагав, підказував. На роботі знайшов друзів, які стали його кумами. У лютому він повідомив про своє рішення – йти воювати. Всі чекали, що після Перемоги Дмитро знову повернеться на рідне підприємство… Не віримо досі, що його немає.
Дмитро всією душею любив свою родину, наше місто, Україну. І цю любов він проніс через усе життя.
Дякуємо воїнові за захист. Світла і вічна пам’ять.
Поховали Дмитра Табачука на Алеї Героїв міського кладовища.
