Головна Життя Свої два ордени вона здобула важкою працею

Свої два ордени вона здобула важкою працею

1497

В роки, коли чи не у кожному малому та великому селі діяли колгоспи, майже всі сільські жителі трудилися саме там, заробляючи в додачу спочатку до трудоднів, згодом – до таких-сяких грошей ще й мозолі на руках. Та важкий труд, вагомі результати праці ніколи не залишались поза увагою влади. За хорошу працю трударям вручались грамоти, оголошувались подяки. А найвищих нагород – орденів та медалей – удостоювалися ті, хто дійсно працював натхненно, не покладаючи рук, не шкодуючи свого здоров’я, на­магаючись досягнути найвищих показників у роботі, яку виконували.

Тож тих людей, котрі мають ордени та медалі, не так уже багато в нашому районі, а нагороджених орденами двічі (маю на увазі цивільні відзнаки) взагалі можна перерахувати на пальцях.

Серед жителів селища такою орденоносицею є Парасковія Кіндратівна Вирович. Народилася вона 1932 року в селі Вілиця, де у сім’ї зростало ще четверо дітей. Добре пам’ятає початок війни, особливо врізались в пам’ять десятирічної дівчини страшні події вілицької трагедії, де у страшному вогні загинуло 96 односельчан. На фронт у 1941 році забрали разом з вісьмома хлопцями й одного зі старших братів Парасковії Андрія. А другому, німому Онипрію, коли пас худобу на болоті, судилося померти від кулі партизана-єврея. «Казали чоловіки, які з ним тоді були, що один з трьох партизанів, що йшли дорогою, почав собі відбирати у брата мідного ножа, яким той різав гілки на кошики. Брат не давав, почав тікати, от тоді в нього і вистрілив розривною кулею партизан. Та брат ще оставався живим, тоді його погрузили на підводу і повезли до Любомля в лікарню. Але не довезли, бо помер за Венським», – розповідає Парасковія Кіндратівна.

Доля старшого брата Андрія також додала чимало переживань родині, бо невдовзі після початку війни прийшла повістка, що той пропав безвісти. От матері хтось порадив протягом 40 днів з того часу, як прийшла звістка, ходити з хлібом до церкви. Що мати й зробила в надії на те, що син повернеться живим. Чи то її щира молитва, чи то щасливий випадок, але через рік Андрій пішки повернувся з німецького полону. Його, згорбленого та постарілого за рік, обідраного та худющого, не могли спочатку упізнати ні сестри, ні навіть матір, коли той темного вечора постукавши у вікно, увійшов до хати. «З тих восьми хлопців, що йшли на війну разом з братом, вернулося тільки двоє», –  каже жінка.

У 16 років Парасковія вийшла заміж за шачанина Тимофія Марковича, тож молоде подружжя  стало жити в хаті чоловіка разом із його батьком та мачухою. Але сімейні негаразди зробили життя молодої жінки, яка невдовзі народила маленьку доньку Надію, все більш нестерпним. Тож її та дитину, рятуючи з життєвої скрути, забрала жити до се­бе сусідка через хату. Та не про таке життя мріялося подружжю, тому доки не збуду­вали власної хати, тулилися у неве­лич­кому хлівчику, бо не хо­тіли заважати сусідці.

Якщо говорити про трудову біогра­фію Парасковії Кінд­ратів­ни, то розпочалась во­на у 16 років з ро­боти на шацькій пе­карні. Згодом стала працювати у дитя­чому садку, а через два роки – ланковою у місцевому колгоспі. За 35 років роботи ланковою чого тільки не переробили умілі руки трудівниці: садили разом з усіма картоплю під плуг та пололи бу­ряки, сіяли та пололи льон, рвали його та в’яза­ли, вирощували кок-сагиз… «То тепер все за людей маши­ни роблять: зілля кроплять, про­полю­ють, рвуть, жнуть, сі­ють… А тоді всю роботу вручну вико­нували, – розповідає Парас­ковія Кін­дра­тівна. – І все вспівали робити – і в кол­гос­пі, і вдома з діть­ми справлялися, і в себе на полі раду давали. Це тепер люди не хочуть нічого роби­ти, по­набирали тої землі, попривати­зовували, а вона пус­тує. Не так колись люди хазяйнували, не так».

За високі трудові досягнення жінці було вручено бронзову медаль на виставці досягнень народного господарства (ВДНГ), що відбулася в Москві у 1967 році. Має вона й інші відзнаки – юві­лейну медаль «За доблесный труд», знак «Ударник 9-й пяти­летки», переможець соціаліс­тич­ного змагання 1973 року. Та все ж найвагомішими нагородами для неї залишаються два ордени – Трудового Червоного прапора (1971 рік) та Жовтневої революції (1973 рік). Мабуть, недарма жінка, яка користувалася чималим авторитетом у громади, 30 років була депутатом селищної ради.

Попри велику зайнятість у колгоспі, подружжя виховало й ви­ростило трьох дітей, а Парасковія Кіндратівна тепер тішиться внуками та правнуками (Тимофій Маркович помер у 2007 році). Коли пішла у 55 років на заслужений відпочинок, з’явилося більше часу для  активнішої участі в художній самодіяльності, коли разом з невісткою Ніною заснували аматорський колектив «Молодички».

Тепер жінка живе сама, бо нікуди не хоче йти зі своєї хати. В господарстві тримає лише коника, який є надійним транспортом. «Як мені треба – я запряжу його і поїду, куди захочу – і на цвинтар, і в ліс по гриби, інколи – до церкви», – радіючи, що може поки що дати сама собі раду, каже Парасковія Кіндратівна. До­помагає старенькій внук Максим, котрий і дров принесе, і води, і ще чимось допоможе.

А днями до трудівниці навідалися з приємною місією поважні гості на чолі з членом Центрального комітету Комуністичної партії України, першим секретарем Шацького райкому КПУ Василем Демедюком, який вручив їй почесну відзнаку – знак ветерана партії, членом якої Парасковія Кіндратівна є більше 40 років. Василь Харитонович побажав їй найперше міцного здоров’я, благополуччя та довгих років життя.

Віта ШЕПЕЛЯ.