Давно не писала. Чекала, щоб йокнуло, адже цю тему виношувала довго.
Ми там всі будемо – православні і католики, баптисти та атеїсти, здорові і хворі, старі і молоді, самогубці і ангелочки-діти. На цьому клаптику землі, виділеному на поховання померлих, знайдемо спочинок всі, але ніхто не знає, коли саме, в який час, та й не відкупишся ні за які гроші.
… А як же людина? А що ж людина? Живе на землі. А крила має… Вони, ті крила, не з пуху-пір’я, а з правди, чесності і довір’я… (із вірша «Крила» Ліни Костенко).
На цих крилах ми підносимося до мудрості, щедрості, віри в Бога і в нашу рідну неньку – Україну, бо не маємо права на байдужість, бездушність, коли мова піде про цвинтар. У цьому місці, виплаканому і вимоленому, упокоїлося не одне покоління моїх земляків. Часто чую від односельчан: «Завезуть до Курата» – так звали главу сім’ї, що жив поблизу кладовища. Або ще: «Два на метр всім вистачить». А ще кажуть: «Скільки людей проведеш, стільки тебе зустріне в час твоєї кончини». Ось така життєва мудрість, що вчить нас шанобливо ставитися до святого місця, могил, до покійних, які спостерігають за нами з небес і моляться за наше благополуччя.
Колись давно читала, що головними в селі є баня, вбиральня і цвинтар. У наш час нікого не здивуєш тим, що в хаті є ванна кімната і туалет, а цвинтарі в кожному місті і селі – різні.
Коли буваю вдома на Горохівщині, обов’язково відвідую могили тата, бабусі, дідуся, першої вчительки, односельчан. Вони всі з мого дитинства і юності. А на Львівщині – щодня багато людей біля могил рідних: запалюють лампадки, моляться, садять живі квіти і декоративні кущі.
Світязький сільський цвинтар – це обличчя села. Порядок і чистота на ньому залежать не тільки від сільських депутатів, церкви, а й від нас самих, простих людей. Ми маємо прибирати біля могил не тільки перед Великоднем. Так, навесні кладовище чисте, красиве, в рушниках, заквітчане живими і штучними квітами. А в іншу пору року? Потрібно постійно слідкувати за порядком на кладовищі, за тим, щоб не заростало воно акацією і бур’янами, щоб не викидалося сміття і ритуальна атрибутика у не призначених для цього місцях. Знаємо, що за кошти сільської ради вивозиться сміття, привозиться пісок, вирубується акація і столітні дерева за ціною від 500 грн. до кількох тисяч за кожне, відремонтована дорога по вул. Набережній, якою везуть покійників від церкви до цвинтаря. За кошти фонду «Патріоти Волині» (10 тис. грн.), кошти сільської ради (16 тис. грн.) проведено вирубування аварійних і старих дерев. Працівники сільської ради та монастирська братія під керівництвом отця Арсенія прибирали територію старого кладовища. Осінньої пори всім людям є що робити біля могил рідних. Не забуваймо, що всі там будемо. Нам залишається свято берегти пам’ять про померлих, вчити дітей доглядати за могилами рідних, щоб знали, хто і де похований.
Сільський цвинтар має свою історію, свої традиції. Ще й досі, коли ховають, то рідні ставлять загорожу та встановлюють лавку, «бронюючи» місце для себе.
Всі ми ще пам’ятаємо про поминальні обіди з горілкою. Зітхнули з полегшенням, коли припинили ставити на столи пляшки зі спиртним, адже доходило до абсурду: «Випиймо, бо покійник любив випити». Деяких тягнуло на спів, «застілля» затягувалось, всі забували, що прийшли на похорон. На Львівщині, на Горохівщині, в смт Шацьк, у селі Пульмо вже ховають без поминальних обідів. Я нещодавно поховала свекруху і вдячна благочинному отцю Миколі Вихору за такий почин, адже рідні, близькі мають більше часу побути з покійником, головне – відправа в церкві, на кладовищі, читання псалтиря і молитв. В с. Світязь архімандрит Арсеній також оголосив у церкві прихожанам про недоцільність обідів, витрат, бо для покійника головне – молитва. Будемо надіятись на людське розуміння.
А історія кладовища продовжується в написах на пам’ятниках, у дбайливому догляді могил, у вчительському куточку поховання, в дубових хрестах і плитах, у викарбуваних на камені свічці, церкві, квітах, човні, рибі, бричці, мотоциклі. Це історія життя і смерті, великої трагедії і любові, незагоєної рани і каяття, депресій і душевних мук, недоспіваної пісні, ненароджених дітей… Це пам’ять, що пульсує, як жива душа, поза нею не існує людини. Бережімо один одного, адже ніхто не знає, що чекає на нас попереду. Не гнівайтесь, бо, може, вже більше ніколи не побачимось. Любімо один одного, можливо, у нас не буде більше такого шансу. Радіймо життю, а туди ми ще встигнемо.
На часі – будівництво нового кладовища, бо на старому практично місця немає. І тому Світязькою сільською радою було розроблено землевпорядну документацію на облаштування нового кладовища площею 4 га поблизу урочища Чорне. Там уже ведуться роботи зі встановлення огорожі. В планах – облаштування криниці та під’їзду до цвинтаря. Звертаюся до вас, Миколо Васильовичу, бо добру справу почали і її треба гідно закінчити. Велике прохання від усієї громади, щоб був на кладовищі господар – людина, яка б дивилась за порядком, слідкувала за вибором місця і похованням, а ми, люди, будемо всіляко підтримувати благоустрій території і водночас не забувати про старе кладовище, бо там – часточка нашої пам’яті.
Дорога до цвинтаря має бути чистою, як дорога до храму. Бо по ній неминуче йтиме кожен. Свою життєву дорогу кожен обирає сам, лиш би не спіткнутись, а піднявшись – покаятись, бо Бог нас любить такими, якими ми є.
Галина ЦВИД, с. Світязь.
