О світе мій! Будь мудрим, світе! Не дай озлобленій імлі своїм безумством осліпити життя і сонце на землі. Ніколи, ніколи, ніколи земля не згорить у вогні! Бо мужністю кожної долі ми шлях заступаєм війні.
Ви пам’ятаєте, який був сьогоднішній ранок? І вчора, і кожен день? Добре прокидатися і знати, що у вас попереду довгий, прекрасний мирний день. Вам і вашим близьким, дітям, внукам ніщо не загрожує. Можете жити, творити, любити, вчитися і працювати…
А тоді, в далекі 80-ті роки минулого століття, було дуже неспокійно в кожній сім’ї, де виростали юнаки. Села і міста жили в постійному страху від слова «Афганістан». Ще з діда-прадіда у нас в Україні було за честь служити у війську, служити Україні. Українська армія по праву пишається своєю історією, своїми традиціями, своїми воїнами. Ніколи наші війська не загарбували чужих територій, не посягали на чуже добро, чужі землі! Славу здобували завдяки великій любові, відданості до рідної землі і народу. І якби наприкінці 70-х років Україна мала власні Збройні Сили, то ніхто не посилав би наших синів до Афганістану, не осиротіли б матері, кохані. Близько 10 років йшла ця безглузда війна. Більше 40 юнаків із сіл Шацького району гідно виконували інтернаціональний обов’язок в далекому Афганістані. Що довелось бачити, відчути в свої 18, відомо тільки їм. Зрозуміло одне – вони стали ветеранами в двадцять років, пройшовши через пекло війни, побачивши смерть товаришів і змусивши плакати матерів.
Військову службу проходили 2330 волинян, загинуло 69, зникло безвісти 3, стали інвалідами понад 300 військових. Гірким є біль від втрати наших земляків – Володимира Хомича і Василя Сагана. Пішли з життя такі молоді хлопці Безглуздо… Їм було по 20 років. Невтішне горе прийшло в сім’ї, воно і досі ятрить серця батьків. Нам, живим, слід пам’ятати про подвиг земляків і не забувати, яку дорогу ціну заплатили вони за те, щоб зберегти честь солдата.
Ця пам’ять жива серед учнів та вчителів Світязької ЗОШ І-ІІІ ступенів. Вже стало доброю традицією в день загибелі воїна-афганця Володі Хомича, 15 січня, проводити лінійки пам’яті, догляд за могилою, покладання квітів. В цей день біля могили зібралися учні 9 класу із класним керівником Ларисою Бобилевою. Прийшов також воїн-афганець Степан Денисовець. Всім присутнім було скорботно і боляче від того, що загинула молода людина, яка не долюбила, не залишила після себе дітей, а для батьків – Хомича Дмитра Петровича та Галини Терентіївни – внуків. І вперше за довгі роки було приємно стояти, схиливши голову, біля пам’ятника Володі, вдивляючись в молоде обличчя і звертаючись до нього, як до живого. А він з гордістю дивився на нас із портрета, викарбуваного із мармуру. Не забувають приходити на могилу і воїни-афганці, щоб пом’янути всіх хлопців, котрі не вернулись з війни.
Година пам’яті, на якій звучали добрі слова, спогади, мрії дітей, – це ще один крок молодих людей жити по правді, в добрі, милосерді, виховуючи в собі найкращі людські цінності. Нехай ця трагічна сторінка в історії українського народу назавжди лишиться в серцях наших людей, в нашій пам’яті.
А головне, люди повинні розуміти як життєве кредо слова молитви: «Дай нам, Боже, здоров’я душевне і тілесне, спокій душі, доброту, чистоту, простоту, лагідність, гідність, поміркованість і скромність. Пошли багато світла, спокою, миру, радості».
Ми перестанемо бути людьми, якщо дамо вмерти нашій пам’яті, нашому минулому. Не забуваймо тих, хто живе біля нас, і якщо потрібно – допомагаймо, підтримуймо. Вічною є тривога людей, коли чорні грозові хмари над горизонтом, хмари горя і біди, зла і зневаги. Вічною – потреба пам’ятати минуле, жити сьогоденням, думати про майбутнє. Вічним – бажання зустріти ясний тихий ранок нового життя, будувати, вчити, радіти, творити прекрасне, робити добру справу. Це і є життєва позиція.
Галина ЦВИД.
