Головна Військо Хлопці з Пулемця служать у гарячих точках зони АТО

Хлопці з Пулемця служать у гарячих точках зони АТО

1406

Два жителі села Пулемець, обоє Сергії, вже четвертий мі­сяць поспіль на передовій. Один несе службу під Донецьком, другий – під Луганськом. У ко­рот­ких телефонних розмовах нео­хоче розповідають про жит­тя під кулями і виконання завдань у найгарячіших точках зони АТО. Переживають за рідних, що лишилися в селі без своїх гос­подарів-годувальників. У Пулемці в цю пору – роботи не­по­чатий край: домашнє госпо­дарство, городи, сінокоси, не­хитрі заробітки… Чи не все пе­рейшло до жіночих рук. Чоловіки ж і вдень, і вночі не випускають із рук автомати. Вони на війні.

У 37-річного Сергія Лошака вдома лишилися хворі батьки: мама з онкозахворюванням і ба­тько з туберкульозом кісток. Не мають ні здоров’я, ні сил, про­те робили все можливе, щоб сина відпустили додому після 45 обіцяних днів служби. Не допомогли ні зібрані довідки, ні поїздка до Луцька, ні обіцянки можновладців після участі ма­тері Ніни Степанівни (на фото справа) в акції пе­рек­риття між­на­родної траси. Коли Сергій роз­мовляє з рід­ними по телефону, то каже, що в нього все добре. Знає мама про те «добро», бо  сидів і без їжі, і без води. Зараз, правда, хар­чів вистачає. Тільки нещодавно отримав броне­жи­лет. А от ка­муф­ляжна форма вже рветься, просить син, щоб мама купила нову. Ще не вс­тигла. Приїжд­жали солдати у від­пустку в село, передавала Ніна Степанівна ни­ми продукти, цигарки і речі першої необхід­ності для сина, одних лише нос­ків – пар із 30.

Нелегко їм там. Помитися ніде. Стає в нагоді те, що поряд річка, але і в неї заходити не­без­печно, бо поблизу може ору­дувати снайпер. Та головне, щоб не падали духом. Бо пот­рапити з мирного часу у жорс­току кро­во­пролитну війну – таке не ко­жен витримає, – бід­кається Ніна Степанівна.

Не кожен і витримує, був ви­падок, коли солдат покінчив із жит­тям самогубством. А як тяж­­ко переживалася трагедія під Волновахою, у якій загинули поб­ратими-земляки. Сергієві Ло­шаку довелося їздити на опіз­нання полеглих, з якими був ра­зом на військових навчаннях.

…Під Донецьком зараз га­ряче. Голос Сергія на іншому кін­ці дроту трохи схвильований, йому ніколи розмовляти. За хви­лину-другу спілкування дізна­лася небагато: втрат не мають, дають достойну відсіч агресору, а от коли буде перемога – ска­зати важко.

Його односельцю Сергієві Вой­­товичу після нічного чер­гу­­вання випала нагода трохи від­почити. Тоді й поговорили по те­­ле­фону про солдатське жит­тя-буття. Підрозділ, де служить Сер­гій, дислокується поблизу міста Лисичанськ Луганської об­ласті. Сам солдат – в обороні та­бора. Дякувати Богу, має бро­нежилет і під час спроб нападів найман­ців почувається безпеч­ніше. Якщо кількома словами оха­рак­те­ри­зувати проживання в по­льо­вих умовах і саму службу, то харчами бійці забезпечені, їм постійно привозять питну воду, трохи сутужніше із ліками, зов­сім погано із формою – вона вже зно­шена і порвана.  

Головне, щоб бойовий дух не падав. Ми всі постійно на нер­вах, не знаємо, що буде че­рез годину. З усіх сил намага­ємося підтримувати одне од­но­го.

Не легше вдома і Сергієвій дружині Ніні, хворій, з дитиною на руках. Кілька місяців живе в пос­тійному стресі. Каже, з від­чаю опускаються руки, бо всі на­ма­гання допомогти чолові­кові і добитися для нього від­пус­тки зводяться нанівець. Не може і досі забути Ніна нелюдяного став­лення до Сергія у Любом­ль­сь­кому військкоматі, по суті відсутності медкомісії як такої і кричущої байдужості військо­вого керівництва до простих сол­дат.

Я вже нічого не хочу гово­рити. Все, що відбулося, хай буде на совісті генералів та інших пристосуванців і кар’є­ристів. Бажаю лише, щоб чо­ловік повернувся додому жи­вим.

Всі ми хочемо одного. Пере­моги у війні за незалежність. Єди­ної, нерозчленованої ро­сій­сь­ким агресором України. І обо­в’яз­ково бачити живими і здо­ро­вими її безстрашних синів-воїнів.

Розмову з хлопцями завер­шу­­вала однією й тією ж фразою: «Хай береже вас Бог!».

Мирослава ЦЮП’ЯХ.

P.S. Односельці Сергія Ло­шака і Сергія Войтовича зби­рають кошти для своїх солдат. Спершу хотіли придбати броне­жи­лети, проте цими засобами за­­хисту бійці вже забезпечені. Обов’язково зателефонують до них, запитають, у чому найбі­ль­ше мають потребу і вже нас­туп­ного тижня посилка з новою формою чи іншими речами пер­шої необхідності знайде своїх влас­ників.