Що таке строкова служба у Збройних силах України та що вона дає молоді? Мабуть, цим питанням неабияк переймаються юнаки призовного віку, а ще більше – їхні батьки, які переживають за своїх синів. Тому дізнатися зсередини, що ж воно таке, та армійська служба, чи варто її боятися, та як живеться строковикам я вирішила сама, побувавши у 14-й окремій механізованій бригаді, що дислокується у місті Володимир-Волинський. Сприяв поїздці у військову частину Шацький районний військовий комісаріат. Моїми ж екскурсоводами у військовій частині стали дві чарівні жінки: офіцер прес-служби молодший лейтенант Катерина Литвинчук та заступник командира зведеного батальйону з морально-психологічного забезпечення молодший лейтенант Алла Семенюк.
Одразу зазначу, що відвідати цю військову частину вирішила не випадково, адже вона територіально – чи не найближча до Шацька, крім того, тут проходять строкову службу двоє наших земляків – шачанин Валерій Цевух та Станіслав Положевець із села Положево. Хлопці були призвані на службу в один день – 27 листопада 2017 року. Впродовж двох місяців разом проходили військовий вишкіл у навчальному центрі в Старичах Львівської області, а звідти обидва потрапили на службу у м. Володимир-Волинський.
Поки чекала на солдатів у світлиці (вони саме звільнялися з наряду), мої екскурсоводи розповіли про будні військовослужбовців строкової служби: стройова підготовка, теоретичні й практичні заняття з вогневої підготовки, несення служби у варті й чимало іншого – необхідного чоловікові, захиснику Батьківщини, потенційному професійному військовому, адже чимало солдатів після строкової служби вирішують пов’язати свою долю з армією.
Підйом у бійців-строковиків (дозволю собі так їх назвати) – о шостій ранку, на одягання та вмивання – 10 хвилин. Далі – ранкова зарядка, яка включає біг та силові фізичні вправи. Сніданок, обід та вечеря, шикування, розподіл обов’язків у казармі, культурно-освітні та культурно-виховні заняття, національно-патріотична підготовка, участь в урочистих та святкових заходах, які проводяться як безпосередньо у військовій частині, так і на міському та районному рівнях. Тож ні сумувати, ні байдикувати солдатам строкової служби не доводиться!
Наразі більшість із них – із західних областей України. А от серед хлопців із минулого призову, які вже демобілізувалися, було чимало із Луганської, Дніпропетровської, Донецької, Херсонської та Одеської областей, кажуть військові. Та попри те, що хлопці з різних регіонів України, між ними не трапляється навіть натяку на конфлікти. А ще, кажуть військові, нинішній призов особливий тим, що серед строковиків майже всі з вищою чи професійно-технічною освітою, й уже встигли попрацювати за фахом: педагоги, програмісти, музиканти. Є навіть хлопці, які здобували освіту за кордоном, зокрема, в Польщі.
Чимало з них в недалекому майбутньому, прийнявши відповідне рішення, зможуть стати військовослужбовцями за контрактом, поповнивши ряди народженої й загартованої в боях 14 окремої механізованої бригади. Адже після 11 місяців строкової служби солдати мають право укласти контракт із Збройними силами України строком на 6 місяців. І, як правило, якщо приймають таке рішення, то служити за контрактом хочуть у «рідній» 14 окремій механізованій бригаді.
– Крім наших строковиків, виявляють бажання служити за контрактом саме в нас і військовослужбовці строкової служби з інших частин, – констатують мої екскурсоводи.
– Загалом, в армії хлопці стають більш відповідальними, вчаться жити самостійним життям, навчаються того, з чим раніше справи не мали: прибирати, заправляти постіль, зашивати. Та й навіть нести за себе відповідальність теж треба навчитися. Для чоловіка це досить добре. Більшість хлопців розуміють, для чого вони пішли служити, їм подобається служба, – каже Алла Семенюк.
Запитую, чи відрізняються хлопці, які щойно прийшли служити, від тих, хто вже має певний досвід служби в війську. «Звичайно, відрізняються, – чую у відповідь. – Приходять хлопчаками, а стають чоловіками, помітно дорослішають». До нашої розмови підоспіли й самі хлопці – Валерій та Станіслав. Обидва – неабияк змінилися за декілька місяців: стали підтягнутими, змужніли. Мимоволі порівнюю те, що бачу, зі світлинами юнаків, зробленими, коли їх відправляли до війська, і розумію, що зміни в хлопцях – тільки на краще.
Станіслав каже, йшов служити свідомо, адже і його дід, і батько, і старший брат проходили військову службу. Перед армією Стас навчався у Луцькому педагогічному коледжі за спеціальністю «Музичне виховання», але навчання не завершив. Натомість, із 18 років працював в супермаркеті в Шацьку, на складі в гуртівні, на сезонних роботах в Польщі, на заводі у Львові. Зізнається – ніколи не думав пов’язувати своє життя із військом, але розумів, що служити рано чи пізно доведеться, і, додає, що як би банально це не звучало, доведеться виконати перед державою свій обов’язок.
Служба хлопцям подобається. Після неї, переконані вони, багато що зміниться у їхньому ставленні до життя. Обидва погоджуються з тим, що в їхній свідомості вже зараз відбуваються зміни, формується інше ставлення до багатьох речей, і це, кажуть військовослужбовці, позитивний фактор. «Мені якось один чоловік сказав: якщо хочеш пізнати сенс життя – йди служити в армію. Не знаю, чи слушні його слова (сміється), але думаю, через рік буду задоволений тим, що служив в армії», – каже Станіслав.
Імпонує хлопцям і те, що у Володимирі-Волинському служать справжні професіонали військової справи, які можуть багато чого навчити молоде покоління. Ставляться до молоді тут, як до дорослих чоловіків, здатних усвідомити важливість військової служби та обов’язку. «Окрім усього іншого, після служби в армії відкривається чимало перспектив, наприклад, у тих таки Збройних силах, у поліції, в агенціях з охорони. Є також привілеї при вступах до вищих навчальних закладів. Це спонукає замислитись над своїм майбутнім та вибором професії», – роздумує Станіслав.
Дбають у військовій частині і про духовний розвиток строковиків: в штаті є психолог, два капелани. Дозвілля – теж не на останньому місці: пишаються в частині духовим оркестром, в якому, за бажанням, можуть грати строковики, що мають музичну освіту та хист, футбольною командою «СКА», у складі якої грають військовослужбовці строкової служби, й яка є переможцем багатьох турнірів. А ще у військовій частині – чудова бібліотека, актовий зал, де проходить демонстрація фільмів та виступають різноманітні музичні гурти. Виходить в 14-ій бригаді навіть своя власна газета «Волинський щит», яку випускає прес-служба бригади.
У багатьох хлопців служба в армії асоціюється насамперед з «дідівщиною». На це Станіслав і Валерій кажуть: «Дідівщина тут правильна: це аж ніяк не те, про що всі думають – старші солдати навчають новобранців багатьох речей, дають настанови молодшим. Просто розумієш, що вони прослужили більше, а отже, й про військову службу, життя та поведінку у військовій частині знають значно більше, ніж ти. А тому дослухатися до них не просто потрібно, але й дуже важливо. А про застосування до когось сили ніколи не йшлось і не йдеться».
Валерій Цевух перед службою навчався в Шацькому лісовому коледжі за спеціальністю «Лісове господарство». В армію пішов свідомо, і про свій вибір не жалкує. Період адаптації минув для хлопця без ускладнень, звик до військової служби, до розпорядку дня, командирів та співслужбовців. Розуміє, що за період служби здобуде неоціненний життєвий досвід. «За час служби, мабуть, став більш відповідальним. А хлопцям раджу не «косити від армії». Просто виконайте свій громадянський обов’язок перед державою. Можливо, комусь це дасть поштовх у визначенні подальшої долі», – переконаний Валерій. Він, як і Станіслав, є людиною мистецтва – музикант. «Хочемо їх заманити в оркестр, але хлопці поки не піддаються», – кажуть жінки-військовослужбовці (іноді здається, що мої екскурсоводи у військовій частині знають усе про кожного солдата строкової служби, кожну їхню, хоч і невелику, життєву історію та вподобання). Що ж до більш приземлених речей, наприклад, харчування, то в військовій частині воно майже як домашнє. В їдальні, до якої ми завітали згодом, нові меблі, кухарі старанно готують солдатам обід. Скрізь – чистота та армійська охайність. Меню – вивішене на стенді. Та й хлопці на якість харчування не скаржаться, навпаки, нахвалюють, бо продукти в їдальню постачають свіжі та вчасно.
Військові розповідають, що в частині є два штатних капелани: Української Православної церкви Київського Патріархату та Української Греко-Католицької церкви, які здійснюють душпастирську діяльність, працюють зокрема, і з військовослужбовцями строкової служби. Крім того, солдати-строковики мають можливість щонеділі відвідувати храм – собор Юрія Переможця, розташований практично поруч із військовою частиною. Настоятель храму, отець Євген Шевчук, людина напрочуд комунікабельна та привітна, з гордістю розповів про будівництво храму, його величну історію та сьогодення: церква, збудована 1908 року, зводилася для військових, підрозділи яких споконвіку розміщувалися в Володимирі-Волинському. Тож у храмі може вміститися тисяча парафіян.
– Із військовослужбовцями у нас завжди була тісна співпраця, а коли військові капелани разом із особовим складом бригади перебувають на передовій чи на навчаннях, заміняємо їх на богослужіннях та під час духовних бесід. Часто до храму приходять солдати-строковики. Є навіть такі, які не пропускають жодної недільної служби, і це дуже тішить. Із кожним при потребі розмовляємо, розмірковуємо, адже священик – це той же психолог, – ділиться отець Євген.
Скажу відверто, мої відвідини 14 окремої механізованої бригади змінили й мою думку про військову службу. Так, це не курорт. Це – відповідальна та важлива місія для кожного чоловіка та юнака, виконати яку вони зобов’язані перед Україною, рідними, перед своєю малою батьківщиною. Знаю: ці слова багато хто пропустить повз свою свідомість, а ця стаття й мої особисті враження від військової частини багатьох залишать байдужими. Але якщо бодай кількох юнаків я зумію переконати в тому, що служба у Збройних силах України – це почесна й відповідальна місія, до виконання якої треба бути готовим кожному, я, безперечно, порадію. А нашим захисникам, Валерію та Станіславу, зичу легкої служби та швидкого повернення додому.
Віта ШЕПЕЛЯ
