У Ковелі відбулося прощання з військовослужбовцем Русланом Володимировичем Нечипоруком, який загинув під час бойового завдання поблизу населеного пункту Андріївка Волноваського району Донецької області. Після панахиди у соборі Благовіщення Пресвятої Богородиці захисника провели в останню дорогу на Алеї Героїв міського кладовища.
Під час церемонії секретар Ковельської міської ради Оксана Багнова розповіла про життєвий та військовий шлях полеглого воїна, який у перший рік повномасштабного вторгнення став на захист України.
Руслан Нечипорук народився у Ковелі 15 липня 1978 року. Навчався у школі №5, згодом здобув будівельну спеціальність у Луцьку. Професія будівельника стала його головною справою, а рідні згадують, що він мав «золоті руки», був працьовитим і завжди виконував роботу сумлінно.
Найбільшою цінністю для Руслана була сім’я. У 2003 році він одружився з Мирославою, став турботливим чоловіком і батьком для її доньки Олени. Того ж року в подружжя народився син Денис. Рідні розповідають, що Руслан любив готувати для сім’ї, дбав про дім, робив дружині приємні сюрпризи, а для дітей був надійною опорою та мудрим порадником.
З початком повномасштабної війни Руслан прийняв рішення йти боронити країну. 5 травня 2022 року його мобілізували до Збройних сил України. Спершу він служив у тиловій частині, де, окрім виконання військових завдань, як досвідчений будівельник допомагав облаштовувати та ремонтувати приміщення для побратимів.
У січні 2025 року Нечипорука перевели до 35-ї окремої бригади морської піхоти. Після проходження навчання він вирушив на передову у Волноваський район Донецької області, де служив гранатометником десантно-штурмового відділення десантно-штурмової роти батальйону морської піхоти військової частини А0216.
У мирному житті Руслан був тихим, скромним і небагатослівним, натомість на війні проявив себе як рішучий та цілеспрямований боєць, надійне плече для своїх побратимів. Потрапивши у зону активних бойових дій, він добре усвідомлював небезпеку. Перед першим, який виявився і останнім, виходом на завдання, рідні відчули особливу тривогу в його голосі під час телефонної розмови. Того дня він надіслав дружині й своє останнє фото.
22 березня 2025 року Руслан вирушив на бойове завдання, а вже 23 березня матрос, гранатометник десантно-штурмової роти батальйону морської піхоти військової частини А0216 Руслан Володимирович Нечипорук загинув поблизу Андріївки Волноваського району Донецької області.
Через неможливість евакуювати тіло з поля бою родина чекала повернення захисника додому 16 місяців. Лише після цього стало можливим провести його з військовими почестями та поховати на рідній землі.
У Руслана Нечипорука залишилися дружина Мирослава, син Денис, донька Олена, брати Святослав і Артем, сестра Людмила, рідні, друзі та побратими. Війна обірвала спільні плани родини – облаштувати придбаний будинок, проводити більше часу разом, просто жити мирним життям. Водночас пам’ять про чоловіка, батька, брата, друга та побратима залишається назавжди.
Оксана Багнова висловила від імені всієї громади щирі співчуття родині та близьким загиблого воїна, подякувала за його службу й жертовність.
Світла і вічна пам’ять Руслану Нечипоруку.
