Ярослав Пашечко із села Пульмо до виконання свого військового обов’язку і захисту України приступив у складі Володимир-Волинської 51-ї окремої механізованої бригади. Відтоді минув рік. Нелегкий як для нього, побратимів, так і для батьків. Ярослав, виконуючи бойові завдання, об’їздив вздовж і впоперек Луганщину і Донеччину, служив за кілька кілометрів від російського кордону, проривався з ворожого оточення, пережив наче особисту минулорічну трагедію під Волновахою. Страшний рік війни добіг для солдата до кінця. На початку квітня 2015-го Ярослава демобілізували, і тепер він готовий поділитися із земляками пережитим у той буремний час.
Коли згадував і розповідав, поруч сиділа мама Галина Адамівна. Якщо Ярослав подекуди губився в спогадах, то найрідніша людина берегла в пам’яті всі деталі синової війни, почуті від нього по телефону. Підказувала, уточняла дати і місця служби, спрямовувала думку сина в правильне русло, час від часу витираючи з очей непрохані сльози.
Галина Адамівна:
– Ярослава мобілізували одного з перших у селі. Протягом п’яти місяців він служив без ротації – командування сподівалося на заміну, тобто новобранців. А вони не прибували. Натомість розпочалися материнські бунти. Матері переживали за своїх синів, а я – за свого. Їхні протести могли б призвести до повного виснаження солдатів передової, до нервових зривів і інших непередбачуваних наслідків. Бійці потребували хоча б короткого перепочинку.
Ярослав:
– На війну нас спорядили і відправили дуже швидко. 11 квітня я прибув у Володимир-Волинський, два тижні – навчання на Рівненському полігоні, а 9 травня нас уже привезли в Дачне Дніпропетровської області, що межує з Донеччиною. Якщо пам’ятаєте, 11 травня в Донецьку відбувався так званий референдум, і ми у повному бойовому спорядженні заступили на чергування на одному з блокпостів. Починалися реалії війни. Нас попередили про можливі провокації і навіть збройні сутички. На блокпост приїжджали агресивні люди, знімали все на відеокамеру, погрожували кривавою розправою, якщо за добу не заберемося звідти. Ми демонстрували стійкість і казали, що будемо стояти, скільки буде потрібно. Сепаратисти не повернулися. Приїжджали і нормальні люди – прихильники єдиної України, дякували за службу, доставляли харчі і питну воду. Гарно співпрацював із нами мер міста Курахове – підбадьорював, інформував про воєнні події та ймовірні провокації.
Галина Адамівна:
– Коли син проходив таким чином бойове хрещення, ми з чоловіком вперше не на жарт злякалися за його життя. Мали тоді йти на весілля – не пішли. Яке може бути гуляння, коли дитина в небезпеці? Дякувати Богу, все обійшлося.
Ярослав:
– Майже в останній день мого перебування в Дачному – відносно спокійній території, перед самим відправленням у гарячу точку волонтери доставили мені бронежилет, придбаний за кошти односельців. У нас на 20 бійців було лише 11 цих засобів захисту, та й ті згодом віддали 30-м танкістам, які прибули, щоб нас змінити.
Галина Адамівна:
– Пригадую, побігла я тоді до сільського голови Федора Гловацького, сльози в очах. Кажу, потрібен бронежилет для сина. Завдяки депутатам і всім небайдужим людям вдалося швидко зібрати необхідну суму коштів. Знайомий волонтер з Володимир-Волинського Роман Мартинюк купив засіб захисту і завіз Ярославові. Буквально на другий день сина відправили під самий кордон з Росією.
Ярослав:
– Коли я проходив строкову службу в армії, то отримав військову спеціальність водія-механіка. На війні перекваліфікувався в артилериста. Підтримуючи піхоту, об’їздили разом з бойовими побратимами майже всю зону АТО. Нанесемо вогневі удари з «ГРАДів» по ворожих позиціях і, не гаючи часу, від’їжджаємо в інше місце. Бойовики часто стріляли у відповідь, але нас уже не заставали. Ця швидкість у діях рятувала нам життя. Дякувати Богу, загиблих у нас не було. Єдине – нелегкими були умови такого польового життя. Спали вдягнуті, взуті, в бронежилетах. Коли нас обстрілювали, ночували в окопах, під машинами. Навчилися миттєво реагувати на звуки польоту снарядів і вчасно ховатися. Якось бойовики обстріляли наші машини, солдати, які їх охороняли, встигли втекти. Довго ми тоді ремонтували пошкоджений транспорт: і своїми силами, і волонтерів. Пригадую, любомльські волонтери спеціально приїжджали до нас у зону АТО, щоб полагодити машини. Велика їм за це вдячність, а також священику і прихожанам Любомльського Свято-Георгіївського храму, які зібрали на ремонт чималу суму грошей.
Восени, коли мені почали допомагати шацькі волонтери, відчув значне полегшення: отримав аптечку з кровоспинними засобами, обмундирування, а головне – теплі слова підтримки від волонтера Катерини Бондаренко. Взагалі тільки завдяки волонтерам ми ніколи не були голодними. Мали чудових кухарів серед побратимів, які, коли мали час, готували всякі смаколики. Любили ми ласувати смаженою картоплею, макаронами з соусом. Консервації – і овочевої, і м’ясної – було вдосталь, вистачало сала, круп, макаронів. А мама часто давала нам по телефону поради, як готувати ту чи іншу страву, зокрема й таку складну, як підливка!
Галина Адамівна:
– А зразу було важко. Мобілізованому не видали обмундирування – не знайшлося потрібної форми і 46-го розміру берців. Ярослав відразу зателефонував додому, і батько повіз йому у військову частину стару форму, в якій син служив в армії. Знадобилося трохи часу, поки бійцю видали все необхідне.
Як син був на передовій, ми з чоловіком не відривалися від телевізора, вслухаючись у кожну новину з передової. Боліла душа і за свою кровинку, і за чужих синів. Сльози самі текли з очей, коли дивилися, як хоронили загиблих військових. Не перестаю дякувати Богу за те, що син повернувся з війни живим. Восени минулого року ми його зустрічали після 5-місячної служби. Відпустка була короткою, проте за цей час двері нашої хати буквально не зачинялися. Люди йшли, щоб поговорити з Ярославом, запитували, чим допомогти, несли гроші. Тоді суттєво підтримали сина мої дорогі односельці, сусіди, колишні колеги зі школи, районна влада. Всім ми щиро вдячні.
А були серед земляків і такі, які відмовляли сина повертатися на передову. Казали, що можна сховатися, можна щось придумати. Коли говорила про це Ярославу, сердився. «Як це – не йти? Кинути побратимів? Стати боягузом? Зрадником? Ніколи», – такою була його відповідь. І він пішов знову.
Ярослав:
– Після ротації служба проходила на Луганщині. Там було відносно спокійно. Я став водієм УРАЛу, перевозив ящики зі снарядами. До речі, довжина одного снаряда – 3м, а вага – 100 кг. Так от, частково в дорозі, і пройшов нелегкий рік служби на передовій. Я звик до постійної небезпеки і ризику, до життя в польових умовах, почав цінувати дружбу, відданість, взаємодопомогу. А 6 квітня мене демобілізували.
Не можна сказати, що військова справа – покликання Ярослава. Коли була можливість після строкової служби стати військовим-контрактником, він відмовився. Має нахил до іншої, мирної сфери діяльності, пов’язаної з технікою та її ремонтом. «У сина золоті руки!, – розповідає мама. – Проте коли постало питання захисту України, він не задумуючись усе кинув і пішов на війну. І не ховався, як деякі, за спідницями матерів і дружин. Бо не личить такий вчинок справжньому чоловікові. Я пишаюся своїм сином-героєм!».
Непросто було Ярославові звикати після напруженої військової служби до мирного життя: без бомбардувань, без свисту ракет над головою. До байдужості земляків, для більшості яких немає війни. До зовнішнього спокою і внутрішньої, в серці, бурі. Добре, що роботи вдома вистачає, бо саме весна, гаряча пора в селі. Батько на заробітках, тому Ярослав взяв на свої плечі весь тягар чоловічої роботи: поорати, посадити, посіяти. Праця на деякий час прогнала від нього лихі думки. А днями наш земляк вирушив у Прикарпаття на курси психологічної реабілітації бійців АТО в рамках проекту ковельських волонтерів «Зігрій душу солдату». Щоб відволіктися від пережитого, позбутися нав’язливих спогадів і відчуття тривоги та просто поспілкуватися з людьми, які його зрозуміють. Вірю, що все в нашого героя-захисника буде добре!
Мирослава ЦЮП’ЯХ.
