Минуло більше року з того часу, коли житель Шацька Віталій Бонк у складі 72-ї окремої гвардійської механізованої Красноградсько-Київської бригади вперше поїхав на буремний схід. Вдома лишилися вагітна другою дитиною дружина Ірина і маленька донечка Настя. Ні Віталій, ні його рідні не знали, що буквально за тиждень після призову солдат, без будь-яких навчань і підготовки, відстрілюватиметься від російських найманців на самому кордоні з країною-агресором.
– Війна миттєво ввійшла в моє життя. Декілька днів у м. Біла Церква, потім – у Запорізькій області, а далі – передова. Видали автомат, патрони і жодного засобу захисту. Спершу ми несли чергування на блокпостах – це зазвичай були окопи з декількома мішками піску – біля населених пунктів Антонівка, Солнцево, Амвросіївка Донецької області. Небезпека чатувала на нас повсякчас – російські найманці били в нашому напрямку з ГРАДів, ми ж мали в своєму розпорядженні лише самохідні гаубиці 2с3 «Акація», – розповідає Віталій.
Військова спеціальність бійця – радіотелефоніст із радіоуправління. Разом з командою він виїжджав на позиції, виявляв місця розташування ворога і передавав координати в штаб. Жили в бліндажах, харчувалися тим, що доставлять волонтери. Найбільша проблема була з питною водою – місцеві продавали її військовим по 40 копійок за літр. З часом з допомогою добрих людей, зокрема сусідів, був придбаний для Віталія бронежилет. Як він сам його характеризує – якісний, чеського виробництва. Саме цей засіб захисту і рятував бійцю життя.
– Найстрашніший момент служби був тоді, коли російські найманці розстрілювали колону нашої техніки, яка везла боєприпаси і продукти в смт Ізварине Луганської області. Я тоді їхав у третій машині, аж тут стався вибух – це на фугасі підірвався перший автомобіль. Техніка почала розвертатися, аж виявилося, що зеленка також замінована. Транспорт вибухав один за одним, по колоні була відкрита стрільба, з’явилися перші двохсоті… Я до сих пір не знаю, як врятувався. Вискакуючи з машини, зачепився бронежилетом за ручку. Біля побратима, який допоміг мені звільнитися, раптом вибухнула міна. Йому знесло півчерепа – загинув на місці, я ж лишився неушкодженим. Правда, зловив мій бронежилет кулю – влучила в область серця, там, у пластині, і лишилася (до речі, цього бронежилета із трофейною кулею я віддав після демобілізації своєму побратиму). Поряд був маленький рів – у ньому й пересиділи атаку. Підкріплення не дочекалися, хоча викликали його вчасно. Результати обстрілу – декілька загиблих, поранені, більше 40 знищених машин, – бійцю важко згадувати про цей трагічний епізод війни.
Біль у спині досі не дає Віталію забути про ще одне зіткнення з ворогом. Сепаратисти обстріляли КРАЗа, в якому їхав солдат. Водій випустив з рук кермо, і машина перевернулася. Дякувати Богу, наш земляк лишився живий, хоча отримав травму хребта. Лікування в госпіталі, потім – у санаторії м. Одеса дало, звичайно, результат, проте велике навантаження завжди дається взнаки. Спина, де, за твердженням медиків, уже утворюється грижа, часто болить.
При нагоді Віталій Бонк дякує керівництву Шацької районної лікарні за надану йому і маленькій донечці безоплатну путівку в санаторій ім. Чкалова м. Одеса, педагогам ЗОШ І-ІІІ ст. сіл Мельники та Ростань – за допомогу коштами (вони перекинули на картку Віталія відповідно 1 100 та 1 000 грн.), районній владі та волонтерам з ГО»Небайдужі». З розумінням поставилися до сім’ї учасника АТО і в приморській здравниці: надали для дружини і другої доньки кімнату, зробивши 50-відсоткову знижку. Лікування в санаторії, як і спілкування з психологом, пішло Віталію на користь – став спокійнішим, менш нервовим. Бо зразу після повернення додому спав по годині-півтори.
Днями у Віталія гостював побратим із сім’єю, разом з яким переживали всі жахи воєнних буднів. Відпочили, поспілкувалися, пом’янули загиблих друзів. Виявилося, що не так легко відпустити війну. Вона ввижається їм скрізь: у сні і в реальності, переслідує, мучить, накручує нерви. Відпочиваючи на березі озера Пісочне, молоді люди йшли повз корпус санаторію «Лісова пісня», раптом на другому поверсі щось із гуркотом впало на підлогу. Реакція на шум в обох була однаковою – бійці аж присіли. Як розповів Віталій, у побратима Сергія з Білої Церкви всі руки збиті – коли дає про себе знати «донбаський синдром», він іде в гараж і вибиває в стіні блоки. Хто не бачив війни, той його не зрозуміє.
Зараз у нашого земляка все добре. Підростають донечки Настя і Маргаритка, поступово налагоджується здоров’я, тьмяніють страшні спогади. А нещодавно в житті бійця сталася приємна подія – Віталія нагородили орденом відзнаки «72-а окрема гвардійська механізована Красноградсько-Київська ордена Червоного Прапора бригада». Вітаю захисника з нагородою. Нехай з його життя якнайшвидше відступить війна і ввійде довгожданий мир.
Мирослава ЦЮП’ЯХ.