Ткацький верстат, який століття тому стояв майже в кожній сільській хаті, зараз можна побачити хіба в музеї старовини. А в далекі роки минувшини він був цілою фабрикою з виготовлення тканини для пошиття одягу та постільної білизни, ряден на ліжка, доріжок на долівку, килимів на стіни, рушників і серветок. Про те, наскільки вправною була господиня, свідчила кількість виробів із полотна в хаті, відповідно затишок у ній і добротно вдягнуті домочадці. Сьогодні відпала потреба у такому от натуральному виробництві. Та далеко не всіх влаштовують товари сучасної промисловості – здебільшого не надто корисні для здоров’я, а в деяких випадках і небезпечні.
– В мого маленького внучка Сашка – алергічна астма, тому донька змушена була забрати з хати все штучне килимове покриття. А домоткані доріжки з натуральної сировини – якраз те, що і ніжкам не дає мерзнути, і приступи астми не викликає.
Раїса БОГУТА з с. Острів’я, турбуючись про внучка, з задоволенням засіла в ці зимові дні за своє улюблене заняття – ткацтво. Може працювати цілий день, згадуючи роки молодості, вміло орудуючи хитромудрим механізмом велетенського ткацького верстата. А він, повірте, займає цілу кімнату будинку! Пасмо, бердо, довжина губи, човник, основа – ці слова, якими була пересипана лексика ткалі, для мене, що вперше побачила старовинний верстат у дії, ніяк не складалися в цілісну картину принципу його роботи. А Раїса Богута, демонструючи своє вміння, дивувала швидкими і впевненими рухами, результатом яких ставали рівненькі строкаті рядочки майбутньої доріжки на підлогу. Працювати за верстатом навчилася ще в 1974 році, відразу після закінчення восьми класів школи. Наука була мамина, а верстат, на якому згодом виткала сотні метрів полотна, – родички Ганни Пашечко. Десять років підряд ткала, потім зробила перерву, а зараз знову в роботі. Хатина, де встановлено верстат, нині перетворилася на ткацьку міні-фабрику. В ній ніхто не живе, тому одну кімнату займає верстат, другу – механічне устаткування для змотування ниток, безліч різнокольорових клубочків (нитки вирізаються зі старого одягу), сплетені в довгі коси нитки основи. В хатині є на що подивитися любителям старовини, бо збереглися виткані матір’ю Раїси Остапівни рушники з кольоровим візерунком, мереживо на підзорник, покривало на ліжко, зшите з кількох доріжок. Забарвлення виробів – дуже яскраве: після оранжевої смужки – синя, далі червона, біла, зелена. Таке поєднання непоєднуваних кольорів є характерним для острів’янських ткаль, воно подобається їм і тим, хто замовляє в них готові вироби.
– Я працюю лише для потреб своєї сім’ї. А от є в нашому селі ткалі, які виконують великі замовлення людей з міст – тчуть для них доріжки на підлогу. Розкіш розкішшю, а здоров’я – передусім! Той, хто збагнув цю істину, не вдягатиметься в синтетику, не ступатиме по ній ногами, не оточуватиме себе виробами, біля яких навіть дихати шкідливо.
На верстаті – кілька метрів витканих ряден і доріжок. За півдня Раїса Богута тче 1 губу, за тиждень – 8 губ (так і не зрозумівши, скільки ж це в метрах, подумала, що, напевно, таки немало). Готові вироби будуть різатися на потрібну довжину, обметуватися і починати використовуватися за призначенням. Таким от є продовження в наші дні багатовікової традиції древнього народного ремесла. Мені ще пощастило познайомитися з майстринею, здивуватися розмірам верстата, доторкнутися до шорсткої поверхні щойно витканого кольорового рядна. А от чи дійде все це до наших нащадків?
Мирослава ЦЮП’ЯХ.
