Головна Життя Одна із багатьох, знедолених війною – Марія Гарват

Одна із багатьох, знедолених війною – Марія Гарват

5205

91-річна жителька Шацька Марія Гарват (Сорока)  наро­ди­лася на Житомирщині. Там  ми­нуло її дитинство, там 17-річ­ною дівчиною її застала війна, звідти  була відправлена на ро­боту до Німеччини. І тільки на шацьких землях вперше після поневірянь, тяжкої праці, го­ло­ду-холоду, побачила більш-менш пристойне життя, зустріла свою долю. Саме тут народи­лись її діти, внуки та правнуки. Сюди її привели не лише по­воєнні доро­ги, а й батькове ко­ріння. Сім’ю світязянина Дмитра Сороки у 1914 році, під час Пер­шої світової війни, евакуювали до Сибіру. Довго носила його доля росій­ськими просторами і врешті за­кинула на  Житомир­щину – та не назавжди. Він все-таки по­вер­нувся на Волинь, але про все докладно.

Дитинство  Марії Дмитрівни промайнуло у м. Коростень. Ті роки вже відійшли далеко у ми­нуле, лише тяжкий спомин про те, що у 10 років лишилася без ма­тері, до сих пір бентежить душу. Не було щастя і в юності. Спогади про неї асоціюються з  горем, болем, голодом і холодом війни: поневіряннями по чужих селах; ранковими походами в Ко­ростень по хліб, який не ва­жили, а швидко намагались про­дати буханками ще до німецьких бомбардувань; зруйнованим жит­лом; переїздом у Краєвщину; розлукою з батьком, якого заб­рали до війська; життям з чу­жою людиною, хоч доброю та все ж мачухою; тяжкою робо­тою в колгоспі.

У травні 1942-го німецькі сол­дати почали відправляти мо­лодь на примусові роботи до Німеч­чини. Марія була внесена в списки першого набору. Ніхто не тікав, бо не знав, яке пекло чекає попереду. Німці влашту­вали музику, а поліцаї казали, що вони всі є добровольцями. Чо­тири тяжкі доби у вагоні-товар­няку, де замість ліжка – підлога, а замість ковдри – рядно, зда­лися вічністю. Лише тепло зне­до­лених людських тіл обігрівало та давало надію на життя. «Нас привезли до великого розподіль­чого пункту міста Вупперталь, що налічував тисячі людей, – ді­литься спогадами Марія Дми­т­­рівна, – Пробули там два тиж­ні, поки якісь німці, огляда­ючи всіх, як товар, вибрали дванадцять дівчат, серед яких була і я. У місті Дюссельдорф ми працю­вали на фабриці, різали жерсть на станках. Проживали у гурто­житку, який знаходився на бе­резі річки Рейн. Працювали з 6-ої до 18-ої години. Харчували по­гано, тому постійно хотіло­ся їсти. В кінці тижня давали у конверті пару копійок, на які можна було придбати вінег­рету або хліба, бувало, міняли ці копійки на бутерброди у німців. Одного разу місто дуже бом­били, всі порозбігалися. Ми з того переляку сіли в якийсь ав­тобус, а він завіз нас назад у Вуп­пер­таль на розподільчий пункт. Звідти мене та інших дівчат забрав фабрикант Едуард Віллє з Кронарберга. На території фаб­рики стояли бараки, в яких жили остарбай­тери. Ми варили для них їжу під наглядом німкені. Раціон був, можна сказати, ве­ге­таріан­ський – бруква, шпи­нат, капус­та. В суп для навару кидали кості без мяса. Вранці робочим давали каву, шматок хліба, в обід варили баланду, ввечері – знову каву. Там пра­цю­вала ти­ж­день. Одного дня прийшла дружина фабриканта разом з перекладачем, щоб ві­діб­рати чотирьох кращих дівчат для німецької кухні. Критерії ви­бору німців зрозумілі: працьови­тість, старанність, акурат­ність, пунк­туальність. Окрім мене, по­щастило ще трьом дівчатам з Харківської, Дніпро­пет­ровської та Житомирської областей. Цей ра­ціон відріз­няв­ся від поперед­нього – стра­ви з мяса, молока, яєць та усі­лякі га­рячі напої. Так покращи­лося наше харчування й умови праці. Картопля чис­тилася авто­мати­зовано, так само шинкувалися овочі. Працювали з 6-ої годині ранку до обіду. Ви­конували всі під­готовчі робо­ти, як вимагали гос­подарі. В обід приїжджала машина, на яку в бочках ста­вили приготовану їжу і везли для німецьких робіт­ників на фаб­рики. Це був перший крок довіри німецьких госпо­да­рів до українок, а далі наступ­ний – ро­бота в післяобідній час в госпо­дарському будинку та приса­диб­ній ділянці (прибиран­ня, по­ління, збір фруктів, ягід, овочів). Спочатку ті лишали на видному місці гроші та кош­тов­ності – перевіряли на «чис­ту руку», а по­тім вже спокійно залишали бу­динок на робітниць Не було важко, лише триво­жили думки про подальше жит­тя та по­вернення додому. На­весні 1945-го нас визволили  аме­ри­кан­ські війська. Та ще 2 місяці довелося знаходитися на тери­торії Німеччини, поки у че­р­вні на грузовиках не здолали тяжкий та довготривалий шлях до поль­сь­кого кордону на заліз­ничну стан­цію. А вже звід­ти – потягом на Україну. Вдома пра­цювала в колгоспі, пізніше на кар’єрі по ви­добутку кварцу», – закінчує свою розповідь бабця Марія.

Та на Житомирщині її знову чекали злидні і тяжка праця. Па­нував голод, по селах ходили «ка­луги» (жителі Калузької об­ласті)та давали хліб в обмін на речі. Батькова сестра-близ­нюч­ка Ганна, що жила на хуторі Низ (те­пер територія с. Світязь), з якою довго не було зв’язку, у 1947 році відвідала сім’ю Сороки та з жалю зап­росила до себе на постійне місце проживання, примов­ляю­чи: «У нас своє велике  гос­по­дарство, і хліб є, і коровка мо­локо дає, проживемо…». Пер­ши­ми поїхали батьки, хоч мачусі ніяк не хотілося залишати рідну хату. Та коли вона побачила всю красу незайманої природи озер­ного краю та можливість просто «за порогом» назбирати грибів, ягід, одразу погодилася (по ху­тору Низ, що налічував де­сять хат, ще не пройшовся смерч колективізації, – Авт.) Марію з роботи відпус­тили за вказаною у заяві причиною – переїздом на постійне місце проживання. І ніхто не здогадувався про ще одну при­чину переїзду – страх. Страх, який засів глибоко в сві­домості, страх, що через пе­ре­бування у Німеччині могла бути вислана у Сибір.

З 1948 року почалося нове життя на новому місці. Батьки господарювали, а Марії знову довелося шукати роботу, заво­йо­вувати довіру місцевих жи­те­лів. Лісоруби з хутора, які жи­ли та заготовляли ліс в Кро­пивниках, запропонували ро­бо­ту касира в них на вироб­ництві. Начальство було не про­ти. До­велося жити та пра­цювати в іншому селі. Чоловік та жінка, у яких винаймала кім­нату, ста­ли для них близь­кими людьми. Де­кілька років по тому перейш­ла працювати у пошто­ве відді­лен­ня Шацька.

У 1949 Марія одружилася з Панасом Гарватом. У шлюбі з ним народила 3-х дочок та сина (нині покійного). Місце роботи ще не раз доводилось міняти, а на пенсію пішла з колгоспу, де працювала дояркою. Опини­лася там не за власним бажан­ням, а тому, що хтось повинен був там працювати. Такі були часи… Грамотності та інтелі­ген­т­ності жінці ніколи не бра­кувало (до війни успішно закін­чила 8 класів української шко­ли). Вона й зараз розмовляє літера­турною мовою, слідкує за нови­нами, помалу читає газети. Своєю вишивкою благосло­вила усіх жінок великої родини. Не раз переповідала дітям та онукам історію свого непрос­того жит­тя, скаліченого війною, напов­не­ного безліччю складних вип­робувань. Лише у 2012  як жи­вий свідок історії поділилася свої­ми спогадами на сторінках книги «Говорить пам’ять», ви­да­­­ної Луцькою міською гро­мад­­сь­кою ветеранською організа­цією «Спілка в’язнів – жертв на­цизму» і фінансованої Міжна­род­ною гро­мад­ською організа­цією Міжна­родним фондом «Вза­ємо­розуміння і толерантність».

З ностальгією згадує Марія Дмитрівна Житомирщину, ра­ніше частенько плакала за нею, поки була молодша, їздила туди. Але Шацьк став рідним сели­щем, місцем мирного неба і теплого сонця  для неї та її рід­них. Прагнення жінки жити та виживати за будь-яких обста­вин є хорошим прикладом для сучасників.  

Людмила МАКСИМЧУК.