91-річна жителька Шацька Марія Гарват (Сорока) народилася на Житомирщині. Там минуло її дитинство, там 17-річною дівчиною її застала війна, звідти була відправлена на роботу до Німеччини. І тільки на шацьких землях вперше після поневірянь, тяжкої праці, голоду-холоду, побачила більш-менш пристойне життя, зустріла свою долю. Саме тут народились її діти, внуки та правнуки. Сюди її привели не лише повоєнні дороги, а й батькове коріння. Сім’ю світязянина Дмитра Сороки у 1914 році, під час Першої світової війни, евакуювали до Сибіру. Довго носила його доля російськими просторами і врешті закинула на Житомирщину – та не назавжди. Він все-таки повернувся на Волинь, але про все докладно.
Дитинство Марії Дмитрівни промайнуло у м. Коростень. Ті роки вже відійшли далеко у минуле, лише тяжкий спомин про те, що у 10 років лишилася без матері, до сих пір бентежить душу. Не було щастя і в юності. Спогади про неї асоціюються з горем, болем, голодом і холодом війни: поневіряннями по чужих селах; ранковими походами в Коростень по хліб, який не важили, а швидко намагались продати буханками ще до німецьких бомбардувань; зруйнованим житлом; переїздом у Краєвщину; розлукою з батьком, якого забрали до війська; життям з чужою людиною, хоч доброю та все ж мачухою; тяжкою роботою в колгоспі.
У травні 1942-го німецькі солдати почали відправляти молодь на примусові роботи до Німеччини. Марія була внесена в списки першого набору. Ніхто не тікав, бо не знав, яке пекло чекає попереду. Німці влаштували музику, а поліцаї казали, що вони всі є добровольцями. Чотири тяжкі доби у вагоні-товарняку, де замість ліжка – підлога, а замість ковдри – рядно, здалися вічністю. Лише тепло знедолених людських тіл обігрівало та давало надію на життя. «Нас привезли до великого розподільчого пункту міста Вупперталь, що налічував тисячі людей, – ділиться спогадами Марія Дмитрівна, – Пробули там два тижні, поки якісь німці, оглядаючи всіх, як товар, вибрали дванадцять дівчат, серед яких була і я. У місті Дюссельдорф ми працювали на фабриці, різали жерсть на станках. Проживали у гуртожитку, який знаходився на березі річки Рейн. Працювали з 6-ої до 18-ої години. Харчували погано, тому постійно хотілося їсти. В кінці тижня давали у конверті пару копійок, на які можна було придбати вінегрету або хліба, бувало, міняли ці копійки на бутерброди у німців. Одного разу місто дуже бомбили, всі порозбігалися. Ми з того переляку сіли в якийсь автобус, а він завіз нас назад у Вупперталь на розподільчий пункт. Звідти мене та інших дівчат забрав фабрикант Едуард Віллє з Кронарберга. На території фабрики стояли бараки, в яких жили остарбайтери. Ми варили для них їжу під наглядом німкені. Раціон був, можна сказати, вегетаріанський – бруква, шпинат, капуста. В суп для навару кидали кості без мяса. Вранці робочим давали каву, шматок хліба, в обід варили баланду, ввечері – знову каву. Там працювала тиждень. Одного дня прийшла дружина фабриканта разом з перекладачем, щоб відібрати чотирьох кращих дівчат для німецької кухні. Критерії вибору німців зрозумілі: працьовитість, старанність, акуратність, пунктуальність. Окрім мене, пощастило ще трьом дівчатам з Харківської, Дніпропетровської та Житомирської областей. Цей раціон відрізнявся від попереднього – страви з мяса, молока, яєць та усілякі гарячі напої. Так покращилося наше харчування й умови праці. Картопля чистилася автоматизовано, так само шинкувалися овочі. Працювали з 6-ої годині ранку до обіду. Виконували всі підготовчі роботи, як вимагали господарі. В обід приїжджала машина, на яку в бочках ставили приготовану їжу і везли для німецьких робітників на фабрики. Це був перший крок довіри німецьких господарів до українок, а далі наступний – робота в післяобідній час в господарському будинку та присадибній ділянці (прибирання, поління, збір фруктів, ягід, овочів). Спочатку ті лишали на видному місці гроші та коштовності – перевіряли на «чисту руку», а потім вже спокійно залишали будинок на робітниць Не було важко, лише тривожили думки про подальше життя та повернення додому. Навесні 1945-го нас визволили американські війська. Та ще 2 місяці довелося знаходитися на території Німеччини, поки у червні на грузовиках не здолали тяжкий та довготривалий шлях до польського кордону на залізничну станцію. А вже звідти – потягом на Україну. Вдома працювала в колгоспі, пізніше на кар’єрі по видобутку кварцу», – закінчує свою розповідь бабця Марія.
Та на Житомирщині її знову чекали злидні і тяжка праця. Панував голод, по селах ходили «калуги» (жителі Калузької області)та давали хліб в обмін на речі. Батькова сестра-близнючка Ганна, що жила на хуторі Низ (тепер територія с. Світязь), з якою довго не було зв’язку, у 1947 році відвідала сім’ю Сороки та з жалю запросила до себе на постійне місце проживання, примовляючи: «У нас своє велике господарство, і хліб є, і коровка молоко дає, проживемо…». Першими поїхали батьки, хоч мачусі ніяк не хотілося залишати рідну хату. Та коли вона побачила всю красу незайманої природи озерного краю та можливість просто «за порогом» назбирати грибів, ягід, одразу погодилася (по хутору Низ, що налічував десять хат, ще не пройшовся смерч колективізації, – Авт.) Марію з роботи відпустили за вказаною у заяві причиною – переїздом на постійне місце проживання. І ніхто не здогадувався про ще одну причину переїзду – страх. Страх, який засів глибоко в свідомості, страх, що через перебування у Німеччині могла бути вислана у Сибір.
З 1948 року почалося нове життя на новому місці. Батьки господарювали, а Марії знову довелося шукати роботу, завойовувати довіру місцевих жителів. Лісоруби з хутора, які жили та заготовляли ліс в Кропивниках, запропонували роботу касира в них на виробництві. Начальство було не проти. Довелося жити та працювати в іншому селі. Чоловік та жінка, у яких винаймала кімнату, стали для них близькими людьми. Декілька років по тому перейшла працювати у поштове відділення Шацька.
У 1949 Марія одружилася з Панасом Гарватом. У шлюбі з ним народила 3-х дочок та сина (нині покійного). Місце роботи ще не раз доводилось міняти, а на пенсію пішла з колгоспу, де працювала дояркою. Опинилася там не за власним бажанням, а тому, що хтось повинен був там працювати. Такі були часи… Грамотності та інтелігентності жінці ніколи не бракувало (до війни успішно закінчила 8 класів української школи). Вона й зараз розмовляє літературною мовою, слідкує за новинами, помалу читає газети. Своєю вишивкою благословила усіх жінок великої родини. Не раз переповідала дітям та онукам історію свого непростого життя, скаліченого війною, наповненого безліччю складних випробувань. Лише у 2012 як живий свідок історії поділилася своїми спогадами на сторінках книги «Говорить пам’ять», виданої Луцькою міською громадською ветеранською організацією «Спілка в’язнів – жертв нацизму» і фінансованої Міжнародною громадською організацією Міжнародним фондом «Взаєморозуміння і толерантність».
З ностальгією згадує Марія Дмитрівна Житомирщину, раніше частенько плакала за нею, поки була молодша, їздила туди. Але Шацьк став рідним селищем, місцем мирного неба і теплого сонця для неї та її рідних. Прагнення жінки жити та виживати за будь-яких обставин є хорошим прикладом для сучасників.
Людмила МАКСИМЧУК.
