Багаторічний друг районки Костянтин Чесноков днями приніс до редакції незвичайний фотоальбом під назвою «Мої вишиванки». Світлини, датовані 1940-м, 1948-м і подальшими, зокрема і сучасними роками, переглядали усім колективом. На першій – 16-річний Костянтин Петрович, одягнутий у сорочку з чорно-червоним візерунком. Її для сина вишила мама Лідія Георгіївна, коли сім’я Чеснокових жила у м. Краснодон Ворошиловградської області.
– Мама творила руками справжні дива – в’язала, вишивала. Всі троє дітей нашої сім’ї мали вишиті невтомними маминими руками сорочки, і то не по одній, а по декілька. У мене було аж три. Перша, вишита до війни, є моєю улюбленою. До початку Другої світової я з задоволенням одягав її в свята і будні. Під час війни форма мого одягу змінилася, бо я саме навчався в військовому ліцеї, а вишита сорочка поїхала разом із мамою під Ташкент, куди було евакуйовано всю сім’ю, – розповідає історію першої вишиванки Костянтин Чесноков.
Після закінчення війни мама вишила для сина ще дві вишиванки: одну – ніжними блакитними нитками, другу – різнобарвними. В ті роки національні сорочки не були надто поширеним серед українців одягом, проте в роки свого правління (1953-1964 рр.) українську сорочку і навіть вишитий галстук полюбляв одягати Микита Хрущов, перший секретар ЦК КПРС. Костянтин Петрович з великим задоволенням носив мамині вишиванки. Приводом були сімейні свята, офіційні зустрічі, уроки в школі і навіть подорожі колишнім Радянським Союзом. Пригадує пам’ятну поїздку до Вірменії у 80-х роках минулого століття, куди традиційно приїхав у вишиванці і прикував до себе увагу великої компанії вірмен.
– Ви звідки? – запитали після знайомства в Костянтина Петровича.
– З України, – відповів.
– Бандера??? – співрозмовники притихли і злякалися.
– Я ж не називаю вас дашнаками (представниками вірменської партії націоналістів – Авт.), а моя сорочка – це всього лише національний одяг українців, – не розгубився в цій ситуації Костянтин Чесноков, який мав за звичку вивчати історію краю, де мав намір побувати.
Загалом же мій співрозмовник ніколи не чув слів осуду на адресу свого вишитого вбрання – лише схвальні відгуки. Мамині сорочки були вишиті маленькими хрестиками, що робило візерунок витонченим і високохудожнім. Робота була акуратною – зворотний бік вишивки майже нічим не відрізнявся від лицевого.
Любила вишивати і дружина Костянтина Чеснокова – Надія Володимирівна. От уже декілька років, як вона відійшла у вічність, проте лишила чоловікові пам’ять про себе у вигляді вишитої червоним і чорним сорочки. У скромному візерунку – вся історія їхнього великого взаємного кохання, спогади про миті сімейного щастя, труднощі, які завжди долалися спільними зусиллями, перемоги, котрі святкували разом з донькою Лідією.
До речі, саме Лідія Костянтинівна подарувала батькові на 90-річчя, яке він відзначав минулого року, ще одну вишиту сорочку – п’яту в колекції Костянтина Петровича. Ветеран Другої світової війни і почесний житель смт Шацьк є активним учасником районних подій, урочистостей, державних і професійних свят. На кожному заході Костянтин Чесноков – в одній зі своїх п’яти вишиванок. Улюбленими є, звичайно, мамині.
– Лідія вже навіть почала ображатися, що я рідко одягаю подаровану нею сорочку – дорогу, з багатим візерунком і насиченими кольорами. Хоча подарунок доньки є для мене не менш цінним, – з усмішкою розповідає поважний ветеран.
Таку от історію вишиванок від кількох поколінь повідав нам Костянтин Петрович. В кожному із цих диво-витворів – потужна енергія одвічних сімейних цінностей, згадка про насичене подіями життя і, звичайно, велика любов до України. Недаремно вишиту маминими руками сорочку називають молитвою без слів. У Костянтина Петровича ця молитва – потрійна. Нехай же оберігає вона нашого шанованого земляка і всю його родину, посилаючи всім многії і благії літа життя під мирним небом.
Мирослава ЦЮП’ЯХ.
