Головна Культура Подружжя Матяшуки – музиканти від Бога

Подружжя Матяшуки – музиканти від Бога

1271

Своєю появою в Шацьку по­д­ружжя Олександр та Олеся Матяшуки пробудили місцеву культуру, що перебувала в апа­тично-застійному стані дрі­мо­ти. Музиканти від Бога, спра­вжні самородки, вони своїм гар­монійним тандемом за корот­кий час заповнили прогалини в концертних виступах краян і му­зичному вихованні малень­ких жителів району. Віртуозною грою на багатьох музичних інстру­ментах і професійним во­калом вмить підсадили шачан на якісну живу музику. Ще кі­лька років тому пара сумніва­лася, чи пускати коріння в озер­ному краї. А сьогодні в подруж­жя Матяшуків підростає двоє діток, народжених у Шацьку, є власне житло,  улюблена робо­та в музичній школі і чудові пер­спективи для розвитку.

Олеся змалку мала стосу­нок до музики – батько-само­уч­ка грав на кількох музичних інструментах. До бажання донь­ки навчатися в музичній школі батьки поставилися з розу­мін­ням. Олеся закінчила клас бандури, водночас від­кривши в собі унікальний голос, що є ідеальним для академічного співу. Не менш успішно, стрімко, хоч і з більшими труднощами, складалася музична кар’є­ра в Олександра. Рідні прихильно ставилися до музики: тато грав на бая­ні, старший брат навчав­ся в музичній школі. У хаті було фортепіано. Купува­ли інструмент для брата, хоч він його не надто ціну­вав. Зате для 3-річного Олександра фортепіано було справжнім скарбом. За­ли­ша­ючись з ним сам на сам, почав несміливо підби­рати правою рукою мелодії, які чув по телевізору чи радіо. Як зараз пам’ятає, це були «Галя по са­дочку ходила» і пісні Ва­лентини Толкунової. До 6 років уже не­погано грав двома рука­ми. Мріяв Олександр про одне – навчання в музичній школі, яка знаходи­лася в м. Ковель, за 10 км від рід­ного села Білин. Дов­гождану згоду батьків Олек­сандр отри­мав, будучи вось­ми­к­ласником і самотужки заро­бивши гроші на оплату навчан­ня. А перед тим пережив неа­бияку трагедію: брат, якому не вистачало 100 доларів на прид­бання машини, таємно від усіх продав фортепіано. Олександр не роз­губився: хо­див грати на розстроєному інстру­менті, якого знайшов в одно­се­ль­ців, випро­шував у друга акордеон.

Через деякий час доля звела Олесю та Олександра в Луць­кому музичному училищі. Вели­ке взаємне почуття і, звичайно, спільний інтерес до музики по­єд­нали їхні серця.

– 28 серпня у нас було ве­сілля, а 1 вересня ми вже прий­шли в Шацьку дитячу музичну школу на роботу. У мальов­ничий Шацьк нам порадила приїхати студентка училища із села Мельники Шацького ра­йону. Поспілкувалися з колиш­нім керівництвом – Валенти­ною Ханзерук, начальником відділу культури, відчули, що ми тут є бажаними. А ще над­звичайно припала до душі тутешня природа! Відтоді ми шачани, – розповідає Олександр.

З їхнім прибуттям концерти на районній сцені заграли но­вими мистецькими барвами. Заз­вучали контрабас, фортепі­ано, акордеон, гітара, бандура. З ініціативи Олександра Ма­тя­шука і під його керівництвом у районному Будинку культури створився ансамбль народних інструментів «Веретено». Учні, з якими займаються викладачі Матяшуки, стали привозити з кон­курсів і фестивалів призові місця. А родзинкою всіх твор­чих заходів стала гра з допомо­гою рук. Щойно згадала про ней­мовірні можливості Олек­сан­дра, як тієї ж миті долоні музиканта склалися докупи і заз­вучав… гімн України! Без інструмента, без фальшу!

– У мене не може бути фаль­шивих нот, бо маю абсолютний слух, – відповідає на моє німе запитання співрозмовник. – Що­­до такого незвичного спосо­бу відтворення звуків, то я опану­вав його ще малим. Брав прик­лад із знайомих хлопців, кот­рі вміли кукати, як зозуля. По­тім зме­тикував, що замість при­мітивного кукання можна ство­рити досконалу мелодію. Між складеними долонями утво­­рюю щілину – чим вона мен­ша, тим вищим є звук і навпаки. Відшліфувавши це вміння, тон­ко відчуваю кожну ноту, яку ви­дуваю.

Олександр зізнався, що мав сумніви щодо презентації пер­шої незвичної композиції на районній сцені. Переживав, як сприйме шацький глядач, чи зрозуміє, чи не викличе це в нього сміху. Побоювання вия­ви­лися марними – мелодія «Оди­нокий пастух», виконана ру­ками, викликала захват і шквал оплесків!

Олеся Матяшук у сценіч­ному образі – щира українка: чорнява, в колоритному націо­на­ль­ному вбранні. Останні штрихи – бандура в руках, над­високі ноти сопрано в голосі, народні композиції на вустах – і глядацький зал біля її ніг. Зараз Олеся в декретній відпустці, та вже не може дочекатися, коли повернеться в музичну  школу до колег та учнів, ввіллється в ансамбль «Веретено». А ще планує, за прикладом чоловіка Олександра, здобути вищу освіту.

Запитую в Олесі, чи музи­кальні діти ростуть у їхній твор­чій сім’ї? 6-річному Ярославу поки ніколи музикувати – він з допомогою всіх підручних ма­те­ріалів (дерева, каміння, цвя­хів тощо) будує на подвір’ї фан­тастичні хатки. Мама ледь всти­гає після нього прибирати. Утім, хлопчик непогано співає. А для 2-річної Улянки немає більшої втіхи, як побавитися з піаніно. За прикладом тата, який трирічним награвав простень­кі мелодії, відкриває кришку інструмента і з величезним за­до­воленням виграє на свій манер.

Творча сім’я Матяшуків впев­нено планує майбутнє. Все їхнє життя – це музика з безкінеч­ною гамою особистих почут­тів і переживань, професійних успіхів та перемог, відносин з людьми і благих справ. Не кожному суджено ввійти в цей світ і насолодитися його бага­то­голоссям. Олександр і Оле­ся – одні з тих щасливих.

Мирослава ЦЮП’ЯХ.