У соборі Благовіщення Пресвятої Богородиці в Ковелі громада провела в останню дорогу двох своїх земляків — Олександра Єлізарова з Ковеля та Євгенія Харламова із села Вербка Дубівської громади. Обидва були військовослужбовцями й віддали життя, виконуючи бойові завдання, захищаючи Україну.
Під час траурної церемонії міський голова Ковеля Ігор Чайка та голова Дубівської громади Роман Троцюк згадували полеглих не лише як воїнів, а насамперед як світлих, відповідальних і турботливих людей, за якими чекали родини.
Олександр Володимирович Єлізаров був солдатом, водієм-електриком відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів механізованого батальйону військової частини А5338. Йому було 54 роки. Дитинство і юність Олександра минули в Ковелі: він навчався у ЗОШ №4, опанував професію газозварювальника в професійно-технічному училищі №5, тут працював і зустрів свою дружину Олену.
У подружжя народилися доньки Катерина та Ірина, яких чоловік дуже любив і називав «мої найкращі дівчата». Для нього сім’я була найбільшою цінністю. Родина щороку відпочивала в Криму до окупації півострова, а сам Олександр мріяв ще раз поїхати туди вже в український Крим. Велику частину вільного часу він присвячував улюбленому заняттю — риболовлі на річці Турія.
Після початку повномасштабної війни життя родини змінилося. У червні Олександра мобілізували, після підготовки він вирушив на фронт. Своє 54‑річчя в жовтні він зустрів у війську, а 3 листопада разом із дружиною мав би відзначати 30‑річчя подружнього життя. Рідні готували документи, щоб військовослужбовець міг повернутися додому до літніх батьків і брата, який потребував догляду.
Однак повернутися йому не судилося. Під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Зелена Долина Дніпропетровської області автомобіль, у якому перебував Олександр Єлізаров, потрапив під удар ворожого безпілотника. Він загинув на місці. Захисника поховали на Алеї Героїв міського кладовища Ковеля.
Громада висловлює співчуття батькам Людмилі Тихонівні та Володимиру Івановичу, дружині Олені, донькам Катерині й Ірині з їхніми родинами, брату Сергію та всім, хто знав і шанував Олександра.
Євгеній Анатолійович Харламов служив головним сержантом — командиром першого стрілецького відділення другого стрілецького взводу дев’ятої стрілецької роти третього батальйону територіальної оборони військової частини А7039. Він мешкав у Вербці Дубівської громади, хоча народився в місті Скадовськ Херсонської області. Коли хлопчикові було два роки, родина переїхала на Волинь, на малу батьківщину матері — до села Гішин.
Євгеній навчався у школі №6 у Ковелі, згодом здобув спеціальність різьбяра у професійно-технічному училищі №5. У дорослому віці продовжив освіту в Національному університеті водного господарства та природокористування в Рівному. Працював на різних приватних підприємствах, мав власний деревообробний бізнес, пізніше продовжив працювати в цій галузі в селі Тойкут. Життя тісно пов’язувало його з Ковелем і навколишніми селами.
На фронт Євгенія мобілізували у квітні 2025 року. Він воював на одному з найскладніших напрямків — під Костянтинівкою. Перша ротація тривала два місяці, протягом яких йому вдалося взяти в полон російського військовослужбовця. Під час другої ротації боєць отримав поранення, проте повернувся до строю і вирушив на третій, найважчий вихід на передові позиції, який тривав майже сто днів у зимові морози до мінус 30 градусів.
За словами рідних, через складність з доставкою забезпечення бійцям інколи доводилося по десять днів обходитися практично лише водою. Євгеній виводив із позицій пораненого побратима, разом вони сім діб долали близько 15 кілометрів під ворожими обстрілами. За проявлену відвагу та службу він був відзначений орденом «За мужність» ІІІ ступеня та іншими нагородами.
У лютому військовий знову зазнав поранення. Лікарі виявили уламок у м’язових тканинах, після чого його направили на лікування на Волинь. Кілька місяців він провів у лікарні, госпіталі та на реабілітації. Додому його повертали й прості речі — догляд за власними ставками та садком, риболовля, яку він дуже любив.
У червні Євгеній Харламов знову поїхав на фронт, цього разу на Краматорський напрямок. Там він доставляв бійцям на передову продукти, ліки, павербанки та інші необхідні речі, виконуючи небезпечні поїздки під загрозою ворожих ударів і дронів.
Рідні згадують його як людину з тонким почуттям гумору, гострим розумом та вмінням підтримати побратимів у найважчі моменти. Він був турботливим батьком, дбав про доньку Олександру, мріяв про її майбутню сім’ю й онуків, планував розширити ставки та займатися розведенням риби. У телефонних розмовах часто запевняв близьких, що обов’язково повернеться.
7 листопада в селі Шабельківка Краматорської громади на Донеччині серце Євгенія Харламова зупинилося. Він не дожив кілька днів до свого 50‑річчя, яке мав зустріти 12 листопада. Сестра Вікторія публічно поділилася історіями про його сміливість і героїзм, називаючи виконання ним військового обов’язку великим подвигом.
Прощання із захисником завершилося похованням на цвинтарі в селі Гішин, поруч із могилою його мами. Співчуття висловлюють доньці Олександрі, сестрі Вікторії з родиною, тітці Валентині та її близьким.
Світла пам’ять про Олександра Єлізарова та Євгенія Харламова — двох мужніх чоловіків одного покоління, які віддали життя за Україну, — назавжди залишиться в серцях рідних, побратимів і земляків.
