Невеличке прикордонне село Хрипськ зустріло нас, працівників редакції, тишею та спокоєм: молодь з самого ранечку подалася заробляти якусь копійчину на ростанських лохинах, старші помаленьку поралися по господарству чи копошилися на городі. Саме в цьому мальовничому селі, де на 84 двори зареєстровано 176 жителів, проживає 9 матерів-героїнь, котрі усе своє життя присвятили найдорожчому, що у них є – своїм дітям.
Одну з таких жінок – Миць Марію Василівну – застали вдома за хатніми клопотами, проте вона рада була поспілкуватися та розповісти про своє нелегке життя, сповнене повоєнних злиднів, поневірянь та тяжкої праці, радощів материнства та гордості за своїх дітей.
– Народилася я тут, у 1940 році, у батьківській хаті, де й зараз і живу, – розповідає Марія Василівна та показує батьківське обійстя. – Тут і прожила всю свою жизнь – усі 74 роки, тільки хлів трохи ни так стояв, як типер. За мною у 42 роци ше менша сестра народилася, то ми обидві з нею так тєжко хворіли, шо мати нам на смерть уже й плаття пошила, думала, шо не виживемо. Але ж я вижила, а меншенька сестра – нє, бо де ж того дохтура з лікарствами можна було знайти, война ж була. Ничого ни було, одна бида!
І жінка, скрушно похитавши головою, продовжує далі свою розповідь:
– Батька в 44-му році забрали на фронт, то я його ни помню ни грама, я ж мала була. Погинув він у 45-му 19 квітня, трохи не добув до Побєди. В сім’ї нас було 5 дітей, то й намучилася з нами мати, добра не знала, бо сама й годувалася при дядькові. Ото ше як война була – ни помню почті ничого, а як вже в колхоз у людей усе стали забирати – то добре помню. Усе забрали і в нас, бо ж батько був великий майстер, разом з сусідом помагали один одному все строїти – хату, хліва на двоє дверей. Там, в хліву, і сохранялися усі батькові струменти, бричка, сани – то оте все геть забрали. Навіть потім і гній забирали, бо треба було в колхозі сіяти. Помню добре, як я вела в колхоз з матирою й нашу теличку, яку нам дав дід: мати вела, я підганяла. Ничого нам не оставили.
Далі життя Марії Миць покотилося по звичному для сільських жінок руслу: заміжжя, робота прибиральницею у школі, потім – дояркою у колгоспі, народження п’ятьох дітей. Жваву у руках шкільну техпрацівницю Марію примітив голова місцевого колгоспу і запропонував перейти працювати до них дояркою, бо жіночі руки ой як потрібні були! Вона й погодилася, адже багатодітній родині, в якій виховувалося двоє синів та три доньки, зайва копійка ніколи не завадить: потрібно було годувати дітей, щороку усіх збирати у школу. А ще 22 роки підряд Марія Василівна ходила у Томашовське лісництво садити ліс. Важко було з усім справлятися, та й дітей змушена була щодня кидати самих удома, бо в той час у селі дитячого садочка не було. Чоловік Степан Леонтійович 25 років виїздив на скиртування, допомагав дружині чим міг.
– Старалися все життя щось будувати, оставити дітям, а вони порозліталися хто куди, – в голосі Марії Василівни вчуваються нотки суму.
Хоч порозліталися дочки й сини з батьківського гніздечка, проте не забувають про рідних, чи не щодня телефонують. Стараються забезпечити батьків усім необхідним: дочка Надія, яка живе у Ростані, привозить молоко, син Вячеслав, котрий живе з родиною у білоруській Томашовці та працює у колгоспі, привозить масло та сметану. Коли треба – привезуть картоплі, столових буряків, моркви, аби лише батьки не надривали здоров’я на полі. Перед Великоднем обов’язково допоможуть прибрати у хаті, а нещодавно сини та внуки замінили у батьківській хаті вікна, аби тепліше було, пофарбували зовні стіни будинку у жовто-блакитний колір: ну геть як український стяг (на фото)!
Тішаться батьки, що діти виросли, мають хороші роботи, добре живуть. Та й внуки радують бабусю і дідуся своїми життєвими успіхами. З гордістю розповідає Марія Василівна і про внука-військового, і про внука-тракториста, якому у білоруському колгоспі за хорошу роботу одного року дали холодильника, а наступного року – автомобіль від Президента Білорусі.
Усе було б добре, та батькам у 2009 році довелося пережити невимовну втрату – смерть доньки Тамари, котра на той час проживала у Бресті. Похоронили її тут, на ростанському цвинтарі, ближче до батьків та родичів. З цього й почалися митарства матері по різних інстанціях, адже на рівні держави не дуже то поспішали давати жінці звання «Матері-героїні». Три роки Марія Василівна разом з такими ж жінками, як і сама – Іриною Оніщук, Ксенією Клос із с.Перешпа, Ольгою Дорош та Надією Пук із с. Ростань добивалися присвоєння їм заслужених нагород. Проте одній із них – Ксенії Клос, в якої також померла донька, досі нагороди за материнство так і не дали, хоч зверталися жінки не лише до органів місцевої влади, а й писали звернення до Кабінету Міністрів, прем’єр-міністра, ходили і до екс-губернатора Бориса Клімчука, коли той приїжджав на урочисте відкриття новозбудованої Ростанської школи, писали листи до обласних газет з проханням роз’яснити процедуру призначення звання «Мати-героїня». Зрештою, у 2012 році Марія Миць таки отримала заслужену державну нагороду. Сьогодні Марію Василівну та Степана Леонтійовича можна назвати багатими дідусем і бабусею, адже мають 10 внуків та 7 правнуків. Живуть тихим сільським життям, потроху обробляють пару соток городу, з господарки тримають лише кури. Влітку жінка також не всидить на місці, ще цього року кілька разів ходила в ліс по ягоди, аби внуків було чим пригостити та дати із собою лісового гостинця. Бувало, що у свої поважні роки за кілька годин 8 кілограм чорниць назбирувала. Пенсії вистачає, навіть внукам якусь копійчину призбирати вдається. Намовляють діти батьків переїхати жити до будь-кого з них, аби старенькі весь час були під наглядом. Та не хочуть дід з бабою покидати таке рідне та дороге серцю обійстя, де прожили усе життя.
«Я зі своєї хати никуда ни поїду!» – рішуче каже Марія Василівна, хоч і була б рада частіше бачити дітей та внуків, тішитися правнуками, безтурботно доживати при дітях старість.
Віта ШЕПЕЛЯ.
