Вулицею Глушець м’яко котився автобус, повний людей. Злегка погойдувався, подібно річковим баржам, що снували колись однойменною притокою річки Стир. В автобусі – майже сорок чоловік, серед яких захисники та захисниці України. Всі вони проходять лікування на Волині. Саме для них, в рамках програми реабілітації військових, Волинською ОДА організована пет-терапія у Луцькому зоопарку, де звична дитяча розвага стала справжньою пригодою для дорослих.
Зоопарк зустрів військових дзвінкоголоссям папуг та усмішкою директорки Людмили Денисенко, яка пообіцяла розповісти такі факти про тварин, що раніше їх точно не чули.
Людмила Денисенко знає кожного мешканця зоопарку, а усі вони знають її. Відгукуються на вітання та з довірою ідуть на контакт, наче до героїні диснеївського мультфільму.
Чорний лебідь, пелікани, вовки та лами. І це не лише безумовна любов до своїх підопічних, а й важлива складова у роботі. В разі небезпеки директорка особисто може вивести кожну з тварин. Так, у цієї усміхненої яскравої жінки вже є практика виходу з ведмедем і цей факт викликає неабияке пожвавлення серед чоловіків:
– Ну ні, краще вже на бойові!, – жартома порівнюють військові зустріч з ведмедем та власний бойовий досвід.
У більшості тварин у зоопарку людина асоціюється з годівлею, тому найбільш безпечне місце для них – саме тут, розповідає директорка. Адже в дикій природі вони самі можуть стати їжею, як для тварин, так і для людей, до яких ідуть безбоязно.
Наприклад, лосичка Лапка, яку погладили всі охочі. Її маленькою знайшли на Ковельській трасі далекобійники та прийняли за збиту машиною собаку. Лапку виростили працівники зоопарку. Соскою лошаті слугувала трилітрова ємність, яку з часом довелось подавати з пенька – Лапка випивала її за 2 хвилини.
Два павільйони з лисицями, половина з яких – наслідок браконьєрства. Без вух, без хвоста, з недовірливим та застиглим поглядом. Тварин використовували для притравки мисливських собак, їх врятували зооволонтери.
– Тут у нас вольєр реабілітації. Вони мусять адаптуватись, навчитись комунікації та заново довіряти, нам та один одному, – пояснює Людмила Денисенко.
Чоловіки й жінки затримуються поруч, наче безмовно розуміючи зранених тварин.
– Найбільша наша цінність – це життя. Як почалась війна, ми переймались тим, як зберегти наших тварин, не знаючи, що доведеться рятувати інших, – розповідає директорка.
Разом з військовими евакуйовували гімалайського ведмедя. Переправляли човнами мавп із зоопарку, який був під окупацією. Натомість за обміном отримали ламу Беллу з Молдови, яка тепер ганяє загоном місцевого холостяка Кузю, що 12 років успішно прожив сам.
У Луцький зоопарк перевезли із Бахмута 60 кучерявих голубів, що продовжували триматись рідної зруйнованої голуб’ятні. Поруч із голубами затримується світловолоса жінка, фільмуючи птахів тремтячими руками. Пані Наталя також родом із Бахмута, нині вона – вимушена переселенка. Як і ці птахи.
Бурі капуцини, яких часто знімають в кіно, спритно вихоплюють з рук гостинці-горішки. Першим це робить тато Степан, подаючи знак решті родини. Тонкі лапки міцні та блискавичні, чим викликають здивований сміх. Степан і мавпо-діти лунко гамселять горішками об залізний стовп:
– Треба їм дати молоточка!
– Цікаво, чи знають вони абетку Морзе? Дуже схоже перестукуються.
– Тоді вже краще рації!, – усіх забавляє горіхова «морзянка».
– А що вони ще їдять, крім бананів?..
Виявляється, милі мавпочки запросто можуть з’їсти горобця чи необережного голуба, які частенько залітають у вольєр. Тож раціон у них досить різноманітний, включає м’ясо й чистий протеїн у вигляді зоофобусів.
Людмила Денисенко розповідає про суперництво двох капуцинів: навіть після розсадження один з самців, Василь, визбирав у своєму вольєрі всі камінці та капосливо закидав ними дах сусіду.
Далі були вовчиці. Молоді самки почали змагатись з матір’ю за першість, тож їх довелось розсадити. Інакше мама може не дожити, пояснює директорка.
– О, то як про мою тещу, – гуторить хтось з чоловіків у натовпі. Решта по-доброму сміються.
Поруч мешкає розкішна Моня – величенька свиня породи мангалиця. Моню та її метушливе потомство зовсім не бентежать вовки, свого часу вона охороняла волинський кордон у складі 100-ої ОМБр. Військові завели поросятко з нудьги та практичності: доїдати харчові залишки, а потім з’їсти її самим. Моня швидко виросла на тушонках та несподівано вросла в серця солдат «сотки», ставши своєрідним талісманом. При ротації на схід військові перевезли Моню у зоопарк та досі передають гостинці і вітання.
Далі у павільйоні порожньо, та за хвилину з’являються гостроносі мордочки сурикатів. Зачувши гамір, вони сховались, на сторожі до останнього лишався вартовий.
– У них тут як на фронті, – з повагою зауважують військові. Зі ставка поруч лунає розлоге качине крякання:
– То вони з тебе сміються, Петро!, – штурхає товариша військовий капелан отець Сергій. Чоловіки сміються, водночас у воді хтось зауважує кілька пар прищулених очей. Червоновухі черепахи, зачаївшись, гріються в осінньому сонці, і несподівано їх виявляється досить багато.
– Черепахи живуть по всій Україні, просто ми їх не помічаєм. Я їх часто бачив, як на рибалку їздив, карасів ганяють тільки так, – ділиться спогадом Андрій з Конотопу. Рибалив Андрій на Десні та притоці Сейму. Зараз, каже, росіяни забруднили річку відходами з Курської АЕС і водою розповзається мертва пляма.. Як синонім до усієї їхньої діяльності.
Місто засинає – прокидається зоопаркова мафія. Людмила Денисенко розповідає про левів, тигрів, китайських червоних вовків – представники яких є всього у 4 зоопарках України. Народження собачат, на жаль, досі не відбулось у жодному, хоча вовки над цим активно працюють. Червонокнижний пугач, який намагався вполювати зимою курку. Вполював, а полетіти з нею не зміг, знесилений лежав зі здобиччю на подвір’ї, звідки його й передали у зоопарк. Ведмідь-шатун Ваня, який сприйняв за конкурента повнорозмірний макет із власним зображенням.
Прогулянка та кумедні історії з життя зоопарку помітно розслабляють стримані обличчя, більшає розмов та жартів, з’являються питання, коментарі.
– Коли ти спиш, тобі війна сниться. А тут якось легше дихається, думається. Забуваєш на час. Дякую за цю можливість, – зізнається лучанин Олег. Його рука в металевих стрижнях апарату Ілізарова. – Та й цікаво часом, хто за ким спостерігає – ми за ними чи вони за нами?..
Із зоопарку автобус прямує до Гіркої Полонки. Екскурсовод Анастасія вкотре знаходить чим зацікавити навіть місцевих волинян. А серед військових – уродженці різних куточків України. Харків, Конотоп, Дніпро, Житомир.
Минаючи величний замок Любарта, військові дізнаються напівміф про те, як придворний блазень врятував життя князю Вітовту, випивши отруєне вино. Про те, як на Волині з’явились караїми та їхні традиції. Про таємні походеньки монахів до Монастиря бригідок, привида Луцького замку та гріховне кохання дружини ремісника з лікарем, що призвело до страти:
– У вас тут на Волині одна розпуста!, – вражено лунає в автобусі. Волиняни регочуть голосніше усіх.
Поруч з гумором, на Волині значиме місце посідає духовність. У Боратинській громаді військових зустрічає настоятель храму Воскресіння Господнього. Храм виріс з чернечої обителі, заснованої князями на Монастирській Гірці. Процвітав, пережив занепад та вогонь, був відданий під зерносховище за радянських часів. Сьогодні тут завжди відчинені двері, а на Великдень кожен житель громади може задзвонити у дзвони, закликаючи Божу благодать для рідних серцю людей.
Воїни ставлять свічки та схиляють голови при іконах, кожен по своїй вірі. Коли бачив смерть, усвідомлюєш цінність життя.
Міцно стискає руки мовчазний Петро. На стіні храму серед портретів полеглих захисників він упізнав обличчя товариша. Ігор Столярук загинув у 2022 році під Соледаром, прикривши собою двох побратимів від ворожого обстрілу. Вічна пам’ять герою.
– Неприродньо людині помирати від кулі, а природньо від глибокої старості. Але ворог не питає і не дає вибору. Нехай небесними ангелами та воїнами стоять полеглі пліч-о-пліч з нами, а вам, скаліченим війною, Господь поверне здоров’я, віру та надію, – провадить отець Володимир, та після спільної молитви запрошує всіх на дзвіницю.
Повітря наповнюється лунким передзвоном і тонкою вібрацією, яку кожен відчуває всім тілом. Кажуть, церковні дзвони мають лікувальну силу. А ще, розповів настоятель, у кожного із церковних дзвонів є ім’я, яке вони здобувають при освяченні.
Свої імена також є у вуликів Івана Душака, жвавого та говіркого пасічника з Баєва. Баїв – село, де тече мед та джерельна вода. Тут Іван Душак більше 30 років тримає пасіку і музей бджільництва, перейнявши практику та досвід бортництва у свого тестя.
– Мене звати дід Іван і сьогодні я розкажу вам про бджоли!..
Невисокий, меткий пасічник вправно водить за собою військових та розповідає про бджіл з любов’ю і гумором:
– Що перше треба зробити, коли летить сердита бджола? Присісти! Вона політає, подивиться що ви не квіточка та й полетить собі далі! Але може кому треба губи зробити чи що, то звертайтесь.
Дід Іван знає, що найбільше бджоли бояться сирості. Синички й ведмеді – їхні перші вороги. А ще в комах бувають воші! Чужий зруйнований вулик колись оплачували конем або коровою. «Хто втопився, той рибак, хто розбився – той пасічник», – говорили про бортників, які збирали в лісі дикий мед у високих дуплянках. І головне, працюють бджоли не заради власного збагачення і можуть покинути вулик, коли він переповнений медом.
– Парується бджолина матка високо у небі! Піднімається ген на 30 метрів, а до неї злітаються трутні. До себе матка підпускає тільки найсильніших та витриваліших. А після шлюбного вильоту повертається на землю з «шлейфом» – члениками трутнів, що відірвались і залишились в матці, – дід Іван активно жестикулює, а гуртом чоловіків проноситься здивоване «Охх».
З цього приводу у бджолярів навіть є свій жартівливий тост на застіллях: «Щоб ми ніколи не були пустими!».
Після екскурсії всіх пригощали духмяним медом з пасіки і трав’яним чаєм. Втомлених і сповнених вражень гостей віншував піснями дівчачий гурт «Ягоди». І дружно лунало в медовій хаті «Волинь моя, краса моя, земля моя сонячна»..
Волинська ОВА висловлює вдячність усім, завдяки кому черговий захід із реабілітації для наших військових досягнув своєї мети: очільниці Луцького зоопарку Людмилі Денисенко, настоятелю храму Воскресіння Господнього с.Гірка Полонка отцю Володимиру, пасічнику Івану Душаку за цікавинки та гостину у клубі-музеї історії села Баїв та волинського бджільництва, очільниці відділу культури Боратинської сільської ради Оксані Кравчук, дівчатам гурту «Ягоди», екскурсоводу Анастасії за супровід, Луцькій громаді – за сувеніри для воїнів, Боратинській громаді – за солодкі гостинці, за теплі подарунки – жінкам волонтеркам, які в’яжуть у бібліотеці-філії № 10 Луцької міської ЦБС та особисто Аллі Фень за постійну підтримку.
Дякуємо нашим захисникам і захисницям за участь, емоції та відгуки, отримані наприкінці. Дякуємо за вашу службу і захист.
