15 лютого – День вшанування учасників бойових дій на території інших держав
У війні на виснаження, яку Єгипет наприкінці 60-х років минулого століття оголосив Ізраїлю, не обійшлося без втручання Москви. Солдат Радянської армії Віктор Турич із с. Світязь лише тоді здогадався, де доведеться служити, коли після проходження медичної комісії та випробувань на засекреченому полігоні військ протиповітряної оборони йому повідомили: «Придатний для служби в спекотному сухому кліматі». Так у березні 1971 року для Віктора Михайловича починалося «виконання відповідального урядового завдання за межами Батьківщини» – в Єгипті. Наказ відправлятися в «гарячу точку» не обговорювався, адже солдатська служба місця не вибирає. Викарбувалося в пам’яті: «Згодні?» – «Так точно!». Далі були закритий морський порт Миколаєва, де всіх прибулих переодягнули і забрали документи; безмежне море, яким протягом трьох діб пливли до далекого берега; і, нарешті, порт Александрії – другого за величиною міста Єгипту. Прибулим новачкам видали єгипетську військову форму і повезли до місця служби. Кінцевою зупинкою стала місцевість недалеко від Каїру, за 500 м від річки Ніл, де й розташувався укріплений дивізіон ППО, що базувався на переправленому з Союзу зенітно-ракетному комплексі.
– Нашим завданням було охороняти територію, виявляти ворожі літаки і, при особливій небезпеці, їх знищувати. Я був оператором управління наведення ракет на ціль. Ускладнювало службу те, що доводилося ще й вчити арабів усіх премудростей військової спеціальності. Порозумітися з ними було зразу дуже тяжко, навіть траплялися курйози, коли араби сміялися з деяких російських слів, які їхньою мовою означали непристойність. Ставав у нагоді російсько-арабський розмовник. А після місяців служби ми вже навіть співали їхньою мовою! – згадує Віктор Михайлович, що й зараз може здивувати співрозмовника арабською фразою.
Всяке довелося пережити за 8 місяців служби: і трагічне, і комічне. Поруч вибухали бомби і гранати, місцеве населення робило збройні напади, підводила арабська охорона, яка під час бойового чергування часто засинала. Траплялося, що й пускову ракетну установку в час небезпеки не можна було ввімкнути через те, що араб саме цієї миті усамітнився, щоб помолитися. Дякувати Богу, ніхто не загинув. А було й таке, що солдати мало не скерували ракету на… диких гусей, що летіли ключем і здалеку були схожі на повітряний десант!
Умови були спартанські: жили спершу в піщаних землянках, потім у спеціальних сховищах. Запросто можна було підхопити інфекційні хвороби, поширенню яких сприяв місцевий клімат. Та солдати проявляли пильність: власною машиною привозили продукти, готували собі їжу, не довіряючи єгипетському кухарю; хлорували воду для пиття. Харчувалися солдати, зі слів Віктора Михайловича, непогано. В раціоні були кури, що доставлялися в замороженому вигляді (в Союзі про цей делікатес ще не чули), м’ясо буйвола і верблюда, хліб, помідори, цитрусові. Хоч дивізіон перебував недалеко від Нілу, але купатися в ньому було заборонено: перебування протягом 5 хвилин за межами дивізіону прирівнювалося до дезертирства.
– Дуже дошкуляла спека – до + 40 градусів. 25-а паралель, де ми були, – це майже екватор. Випраний одяг висихав на сонці за мить. За 8 місяців мого перебування лише два рази йшов 5-хвилинний дощик. Араби, які були менш витривалими за наших солдат, скаржилися: «Містер Віктор, ми не можемо працювати на сонці!», – пригадує той час Віктор Михайлович.
А наші могли. Постійне недосипання вночі і нелюдські навантаження вдень, чужі звичаї, побут плюс жорстока війна – все це призводило до погіршення здоров’я і нервового виснаження солдат. Руки Віктора Турича завжди лежали на автоматі, навіть під час сну. Найгірше було усвідомлювати, що там, на Батьківщині, рідні не знали правди про службу в «гарячій точці», не співпереживали, надсилаючи листи на засекречену адресу: Москва-400, поштова скринька 523. Лише коли листопадового дня солдат привезли в порт Александрії і видали посадочні талони на судно «Росія» (вони, до речі, досі є в Віктора Михайловича), воїни-інтернаціоналісти, не змовляючись, закричали «Ура!».
Тепер про це можна говорити, а тоді було табу. Довгі роки ховалися від людського ока збережені Віктором Туричем талони на судна, грошова купюра Єгипту – 5 піастрів, листівки з вітаннями по-арабськи і головне – срібна медаль «Військового обов’язку» ІІ ступеня. Нині Віктор Михайлович – шанована в с. Світязь і всьому Шацькому районі людина, 35 років працює лісничим Світязького лісництва, має чудову сім’ю. Війна випробувала його як чоловіка, як особистість, навчила цінувати щирі людські стосунки і радіти мирному небу над головою.
Мирослава ЦЮП’ЯХ.