Головна Військо Відбитки 70-річної війни вони носять ще й досі в собі

Відбитки 70-річної війни вони носять ще й досі в собі

1440

У кожної війни – своє обличчя, свої спогади, свої герої. Для нас, лю­дей, віддалених від Другої світової війни аж на цілих 70 років, справжніми героями були і залиша­ються наші ветерани, котрі про­несли жахіття воєнних років через усе своє життя. Вона міцно в’їлася тяжкими спогадами у душі, зали­шивши осколки в тоді ще молодих та дужих тілах.

Все більше років віддаляють нас від пам’ятного дня Перемоги, і все менше з кожним роком стає вете­ранів. Сьогодні в Шацькому районі залишилося 16 учасників бойових дій. Не кожен з них зможе прийти на урочисті заходи, пом’янути разом з усіма своїх загиблих побратимів, і тим більша увага до ветеранів має бути від нас.

У квітні голова районної ради Сергій Віннічук разом із головою районної ради ветеранів Адамом Дударчуком побували в оселях ветеранів району. Тож коли запропонували поїхати з ними та поспілкуватися з людьми, котрі на своїх плечах принесли Пе­ремогу, не відмо­ви­ла­ся, бо зав­жди за­хоп­лювалася мужністю, стійкістю та вит­ри­ва­лістю ветеранів. Ба­га­тьом із них цьогоріч ви­повниться 90 ро­ків, але в їхній пам’яті зно­ву і знову зри­на­ють по­дії 70-річної дав­­нини, наче все відбу­валося вчора.

Серед учасників бо­­йових дій – житель села Острів’я Зем­сь­кий Остап Трохи­мо­вич. Народився вете­ран 3 квітня 1926 року, а вже вісімнад­цяти­річним юнаком разом із іншими однолітками потрапив на фронт. Воювати відправили під місто Кросна (Польща), що в Карпатах. Про той страшний період розповідає з жахом: «Нас при­везли з Перемишля в Карпати, а там тисячами лежали наші вбиті солдати. Ми ж не встигали їх закопувати. Я сам закопав 20 наших військових». В одній з най­ближчих атак, що відбувалася на високогір’ї, Остапа Трохимовича було поранено гранатою: «Оскол­ки від гранати пронизали і тіло, і голову, попали і біля очей. То так я на праве око і не бачу. Після того і не пам’ятаю, як впав з гори та як попав у госпіталь». Таку довгоочікувану для усіх Перемогу зустрів у Східній Прусії, біля Кенігсбергу.

Загалом довелося Остапу Трохимовичу прослужити в армії 6 з половиною років, бо не було ким його замінити. А на згадку про війну 70 років носить у своєму тілі аж 17 осколків від тієї злощасної гранати.

– Як от дідові жити суджено, то і з осколками живе, – каже дру­жина внука, з якими живе Остап Трохимович. – А дід у нас молодець, ще цієї весни по п’ять полін вдень міг порубати, хоч без ціпка вже не може ходити.

– То я так смерть проганяю, – каже ветеран нам на прощання. 

Троє учасників бойових дій Другої світової війни проживають у селі Пульмо.

89-річний Гловацький Панас Омелянович зустрів гостей ра­дісно, та все ж із болем починає згадувати війну. Народився вете­ран 5 січня 1926 року, тож уже наступного року буде відзначати свій життєвий ювілей. Хоч і здоров’я уже не те, та помаленьку ра­зом із дружиною господарюють у своєму будинку.

Війна для 15-річного хлопця з Пульма розпочалася у 1942 році, коли його разом з іншими забрали на примусові роботи до Ні­меч­чини. А вже через декілька років після звільнення юнака забрали до армії.

– Хоч і мало воював, але смертей стільки побачив, що не дай Боже. З нашого полку, який налічував близько 200 колишніх оста­рбайтерів з Польщі, Росії та України та який наступав на місто Бреслау (Вроцлав), залишилося в живих лише 24 чоловіки, бо німці при обороні пустили в хід важку артилерію. Город Бреслау – маленький, нам же наказали його брати груддю. Два рази ішли в наступ, не змогли взяти місто, в атаку до траншей мусили повзти по-пластунськи. Німці як відкрили вогонь артилерією, то після того й осталося з полку 24 чоловіки, – згадує Панас Омелянович.

В одному з наступальних боїв був легко поранений. Перемогу зустрів у Чехословаччині, у Празі. Спочатку полк, в якому служив Панас Гловацький, готували до відправки на Східний фронт, на Японію. Навіть спати доводилося в повному обмундируванні та пос­тійно бути в бойовій готовності. Але Японія капітулювала. Про­­те солдатські митарства тривали ще аж 5 років. Коли по­вер­нувся додому, то сина навіть мама ледве змогла впізнати.

Ще один пульмівський ветеран – Гвоздецький Михайло Мико­лайович. Чи не усе життя пропрацював у місцевій школі вчителем історії. Дуже був вдячний гостям, що завітали до його оселі, що не забувають про ветеранів.

Народився у 1927 році. Михайло Гвоздецький уже в 1944 році був мобілізований до війська. Спочатку потрапив до сумнозвісного Тетіщева, в якому розташовувалися запасні полки. А вже потім опинився  під Кенігсбергом, де і зустрів довгоочікувану Перемогу. Служити ж у війську довелося довгих 7 років, після чого присвятив усе своє життя педагогічній діяльності.

Третім пульмівським ветераном, якого відвідали Сергій Віннічук та Адам Дударчук, був недавній ювіляр Королюк Олександр Григорович. Події війни пам’ятає до найменших дрібниць, ніби це було не 70 років тому, а лише вчора. Добре пам’ятає й дату, коли був мобілізований до армії – 9 серпня 1944 року, рівно через 2 тиж­ні після визволення Шацького району. (докладніше про долю ветерана читайте у статті сина Олександра Королюка – Володи­мира «Батькова слава»).

Бруско Никифор Іванович, житель села Підманове, ще й досі зі сльозами на очах згадує страшні воєнні та повоєнні роки. Наро­дився він в 1927 році в селі Хрипськ. У 1944 році, після визволення району від німецьких загарбників, забрали на фронт його батька, а вже через місяць – й самого Никифора, якому ледве тоді випов­нилося вісімнадцять. Але на фронт юнакові потрапити не вдалося, натомість жорсткі випробовування чекали в іншому місці – росій­ському містечку Тетіщеві, де базувався запасний полк та  де із незро­зумілих причин морило го­лодом своїх же солдат військове керів­­ництво. В тому пеклі таки вдалося вижити. Далі, після Пере­моги, служба проходила в Мур­манській області у місті Печенга. Повернувшись додому, почав господарювати на землі, створив сім’ю. Діти та внуки пиша­ю­ться своїм ветераном, котрий не зі слів, а з власного життя знає, що таке війна.

Світязький ветеран Величко Карпо Семенович – ще один безпо­середній учасник бойових дій. Потрапив на фронт у 1944 році, воював під Бреслау, де потрапив в оточення. За час війни двічі був поранений, а в голові вже 70 років носить відлуння тої війни – осколок. Перемогу зустрів у госпіталі, а вже після одужання був нап­равлений у Будапешт для охорони будівлі Центрального Комі­тету. Звідти згодом потрапив в Австрію, де охороняти довелося вже нафтові вишки та електростанції. Додому ветеран повер­нув­ся також не скоро – у 1950 році.

Тож вітаємо усіх ветеранів та учасників бойових дій району з величним святом Перемоги. Згадаймо та вшануймо пам’ять тих, хто не повернувся із по­ля бою, кого не стало вже у мирний час.

Зі святом, дорогі ветерани!

Віта ШЕПЕЛЯ.