Головна Військо Час не лікує рани Афганістану

Час не лікує рани Афганістану

2014

Жодна війна не має виправдання. Навіть якщо постраждала одна людина. А під час бойових дій в Афганістані загинуло три з половиною тисячі молодих синів України. Радянські чиновники, приймаючи рішення про введення військ в Афганістан, розраховували на блискавичну операцію. Та насправді і уявити не могли, що собою являє ця войовнича країна, де не діяли закони європейської війни, а мирне населення часто брало до рук зброю. Війна затягнулася на довгих 9 з гаком років, змінивши всіх, хто брав у ній участь. Змінивши долі солдат, їхні  життєві цінності, звівши нанівець відомий вислів «Час лікує рани». 15 лютого минає 25 років з того дня, відколи останній солдат залишив Афганістан. Якими за цей час стали ті, хто сплатив трагічну дань чужій землі?..

Миколу Ткачука, жителя с. Острів’я, на службу в армію призвали навесні 1981 року, а восени він уже ступив на гарячу афганську землю. Місто Пулі-Хумрі (провінція Саманган) на довгих 2 роки стало для Миколи Васильовича територією, де зійшлися у двобої життя і смерть. Несучи службу воїна-автомобіліста, він перевозив вугілля, харчі, боєприпаси. На розбитих дорогах завжди існував ризик підірватися на міні чи потрапити під обстріл снайперів.

– Відстань до радянського кордону, куди 2-3 наші автомобілі їздили за провізією, була 150 км. Небезпека чатувала звідусіль. Особливо остерігалися підступних снайперських куль, фосфорних мін, осколки від яких світилися вночі, а коли потрапляли в тіло, призводили до загнивання. Не знали, чи уникнемо підступних вибухових пристроїв, які ховалися у дорожніх вибоїнах і невідомо як діяли: 5 машин переїжджали через них, а шоста таки вибухала. 12 разів я їздив до кордону і назад, перетинав понтонним мостом, а пізніше залізнодорожним, річку Амудар’ю. До речі, ніколи не вгадаєте, якою була протяжність залізничної колії на території Афгану. Один кілометр! До складів на афганську територію заходили вагони, розвантажувалися, а потім їх витягували назад, – до сих пір живе спогадами Микола Васильович.

Не може забути й того, як рятував свого пораненого побратима з обстріляного душманами автомобіля, як витягував з-під обстрілу замполіта. За ці мужні вчинки отримав медаль «За відвагу». Постраждав під час бойових дій і сам Микола Ткачук – осколками гранати зачепило голову: «Не було коли лікуватися, повалявся тиждень у санчастині і знову на передову».

Солдат в Афгані харчували непогано, забезпечували і цигарками.

– Без курива там ніяк. Найпопулярнішими цигарками були «Охотничьи», «Донские», «Северные». У нас курили всі, бо це був єдиний засіб, щоб зняти постійну нервову напругу.

За 2 роки солдат не зміг звикнути до жаркого і сухого клімату, коли температура в тіні була вищою за 50 градусів; до ночівлі в землянках і піску на зубах у вітряну погоду. Можливість виспатися, не тримаючи під головою зброю і не хапаючись від найменшого шарудіння, випадала тоді, коли після рейсу залишався ночувати на території Союзу. Та найстрашніше було ставати свідком загибелі бойових побратимів і найкращих друзів, знаходити в гірських ущелинах розтерзані трупи наших солдат.

Весну 1983 року Микола Васильович зустрічав удома. Як і 2 роки, перед армією, в рідному Острів’ї саме цвіли сади. Одружився з місцевою дівчиною Галиною, влаштувався на роботу (з 1981 року працює водієм на Шацькому молокозаводі), з часом народилося двоє синів. Все добре склалося в сім’ї афганця, одне погано, що час не вилікував його рани. Йому досі сняться кошмари, він ще й зараз просинається серед ночі в холодному поту. Тим, хто не пережив жахіть війни, цього не зрозуміти. А ще воїн-інтернаціоналіст мріє зустрітися з побратимом, якому колись врятував життя, і побувати в афганському Пулі-Хумрі. Кажуть, там, на відміну від покручених війною солдатських доль, мало що змінилося за 25 років.

В охопленому вогнем Афганістані довелося служити і Кушніру Юрію Олексійовичу, колишньому старшому прапорщику дорожньо-патрульної служби Любомльського РВ УМВС. Народився він 14 грудня 1967 року в с. Залісся Шацького району. В дитинстві із сусідськими хлопчаками полюбляв грати у війни, та не знав, що ця дитяча забавка стане реальністю, але вже не на своїй, а на чужій землі. Ніхто тоді не питав 18-річного Юрія, котрого тільки-но призвали служити у Збройні Сили СРСР, хоче він йти на війну чи ні. Склав присягу захищати тодішню Батьківщину, і доля покликала його в Афган. Період з 13 жовтня 1985 року по 18 листопада 1987 року був для солдата чи не найважчим випробуванням у житті, яке раз-по-раз опинялося на волосинці від смерті. Однак доля вберегла Юрія Олексійовича від смерті на чужій, як тепер виявилося, війні, про яку він неохоче розповідає.

Після звільнення зі строкової служби поступив на службу в органи внутрішніх справ СРСР, а потім України, де проходив службу з 1990 до 2004 року. Колеги по роботі завжди дослухалися до порад Юрія Олексійовича, адже, крім афганської загартованості, він має солідний міліцейський та життєвий досвід.

За час служби в Збройних Силах СРСР і органах внутрішніх справ України та після виходу на пенсію, за багаторічну сумлінну службу та активну громадянську діяльність Кушнір Юрій Олексійович нагороджений медалями: «Воїнська доблесть», «Воїну-інтернаціоналісту від вдячного афганського народу», також багатьма Почесними грамотами Волинської обласної ради, Волинської облдержадміністрації, Головного управління МВС України у Волинській області.

Втрутилася ця страшна і безглузда трагедія й у долю жителя с. Мельники Стадніка Романа Романовича, котрий от уже майже 30 років мешкає у волинському містечку Рожище. Народився Роман найстаршим у сім’ї Катерини та Романа Стадніків. Батьки робили все необхідне, аби їх четверо дітей зростали здоровими і розумними. Але вже 15 квітня 1984 року вісімнадцятирічного юнака призвали до лав колишньої Радянської Армії.

Далі – тиждень у м. Хмельницький на формуванні, потім – підготовка у казахстанському місті Аягоз, курси автомобілістів при ДОСААФ. Про те, що потрапить служити у ДРА, взнав уже з першого дня, та рідним про це не повідомляв, боявся, що будуть дуже переживати. Та мати хлопця, відчуваючи, що з сином щось не те, через півроку таки дізналася, куди потрапила її дитина. Розпачу матері не було меж.

Дата 6 серпня 1984 року навіки врізалася в пам’ять Романа, бо саме в цей день він пересік кордон Афганістану, опинившись у пеклі неоголошеної війни. Особливо надважкими і страшними часами були випробування у війні, передусім для молодого солдата, котрий про гарячі точки знав тільки з книжок та кінофільмів. Його одразу призначили водієм бензовоза 3 батальйону у 122 МСП 202 МСД, що базувалася неподалік міста Ташкурган провінції Саманган. Гориста місцевість, де поєднувалися палюче сонце та вітри, навіювала лише тривогу. На дорозі смерті (у ЗМІ того часу її називали дорогою життя), яка проходила по Ташкурганській ущелині, не раз доводилося їздити Роману Стадніку на бензовозі, щохвилини наражаючи себе на смертельну небезпеку: одна ворожа куля в бак – і ні авто, ні людей…

Перше бойове хрещення прийняв у 1985 році, коли колона потрапила під серйозний обстріл. Тоді Роман ледве встиг вискочити із машини, яка запалала смолоскипом. Після контузії – госпіталь, тоді – знову пил афганських доріг, але вже на автомобілі, що перевозив різні вантажі. Вдруге війнула смерть над хлопцем з України, коли автомобіль наткнувся на фугасну міну. Тоді пощастило уже більше і водію, і автомобілю, в якого відірвало лише колесо. Та постійних обстрілів зі сторони моджахедів не бракувало, тож Роман їх навіть перестав рахувати.

– Вберегтися від смерті, мабуть, допомогла іконка Богоматері зі Спасителем, яку вислала мені мати. Одного разу комсорг знайшов її у мене, то мораль прочитав по повній програмі. Потім віддав іконку іншому солдату, чувашеві за національністю, аби той її порвав, самому, мабуть, духу не вистачило. Та й товариш не захотів гріх на душу брати, відмовився. А взагалі іконки чи натільні хрестики були в усіх, навіть у командирів, які повинні були проповідувати комуністичну релігію без Бога. 

12 серпня 1986 року для Романа Стадніка Афган, довжиною у 2 роки і 7 днів, закінчився. За цей період солдат заслужив у Радянської держави мізерні 87 крб. 27 коп. Та радий був, що просто лишився живим. Спочатку – літак з Душанбе до Бреста, а звідти на таксі – до отчого дому. Мати, котра щодня виглядала сина з афганської війни, в перші хвилини навіть його не впізнала: той стояв худий, почорнілий чи то від пекучого сонця, чи то Бог зна від чого…

Після повернення додому важко було пристосуватися до життя та зорієнтуватися: саме завирувала горбачовська перебудова, початок безробіття, а тут ще й інвалідність у 20 років. Згодом влаштувався на роботу у санаторій «Лісова пісня», а ще через трохи часу – одружився та переїхав із дружиною в м. Рожище. Працював на меблевій фабриці, двічі обирався депутатом міської ради, а тепер є активним членом районної спілки ветеранів Афганістану. Воїни-афганці, які мужньо, з честю виконували свій військовий обов’язок і винесли на власних плечах увесь тягар тієї війни, відзначені багатьма нагородами. Й Роман Романович за свою службу отримав медалі «Воїну-інтернаціоналісту від вдячного афганського народу», обласної спілки ветеранів Афганістану «За громадянську мужність», чимало значків і подяк.

Чимало мешканців Волинської області пройшли важкими і кривавими дорогами афганського конфлікту 1979-1989 років, виконуючи інтернаціональний обов’язок, залишивши біль і сум, тяжкі фізичні і душевні рани. У кожного з них у пам’яті і в душі – свій тягар Афгану.

Мирослава ЦЮП’ЯХ, Віта ШЕПЕЛЯ, Олена КОСТЮК.